Вдень iз свiчкою

Пригадується, як ще на початку 90–х років, коли на зрусифікований Схід iз Галичини посунула навала «правильного» українства у вигляді творчості чи то гурту «Братів Гадюкіних», а чи постмодерних книжок Юрка Андруховича, автор сих рядків застерігав щодо лукавої перехняби соціокультурної ситуації. Справа була в тому, що сумнівний месіанізм галицького люду, екстрапольований на східні терени, неабияк засмічував абсолютно відмінні за своєю культурною ментальністю осередки слобідської духовності. У згадані часи недаремно вважалося, що зокрема літературі галицького регіону цілком природніше було б розвиватися у зворотному, західному, напрямі, аніж іти легким шляхом на ще не спаплюжений Мазохом та Іздриком український Схід.

Згодом, щоправда, ситуація дещо змінилася, на слобідських теренах виросли власні апологети галицької культури, які переросли того самого Андруховича. І вже своя власна ідентичність почала непокоїти наших братів–галичан, за яких, пригадується, розписався Андрухович у програмному тексті–заяві «Моя остання територія»: «Галичина — це не–Україна, якийсь такий географічний доважок, польська галюцинація... Галичина облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславські кафки...»

Тож не дивно, що зовсім інакші патріотичні цінності проповідує у своїй збірці «У пошуках Галичини» відомий культуролог Володимир Павлів, засновник Галицького дискусійного клубу «Митуса». Ностальгія і сарказм, скандальність і самоіронія, сатира і щирий патріотизм, якими завжди були славні писання цього автора ще від часів газети «Поступ» і журналу «Політика і культура», — усі ці високі журналістські цінності цього разу спрямовані на роз’яснення, закріплення і остаточне утвердження феномену «галичанства». Якщо конкретніше, то у таких розділах збірки, як «Галичина маргінальна», «Галичина трансцендентна», а далі у главках на кшталт «Широка автономія в складі України» і зовсім вже «Відокремлення Галичини», відстоюється теорія ментально–культурної «окремішності» славнозвісного нашого Галицького П’ємонту від решти Паханату (квазідержавного утворення, на чолі якого стоїть Пахан).

Таким чином, детально розглянувши ситуацію, що склалася в Україні за новітніх часів, автор збірки вважає, що через різноманітнi причини історичного характеру «ми не можемо жити в одній державі» і що «найреальнішим варіантом створення «об’єднаної держави для роз’єднаних громадян» була б Україна як держава малих батьківщин». З іншого боку, навіть сам він сумнівається в успішності цього «галицького проекту» федерації, застерігаючи, що «упорядкування функціональності всередині автономії не обійдеться без внутрішніх конфліктів, можливо, навіть боротьби». І це не може не тішити, адже при цьому все ж таки наші брати–галичани визнають свою приналежність саме до української (а не польської, чеської чи якої іншої «австро–угорської») спільноти, в якій наявність двох співрозмовників передбачає створення трьох партій і п’яти гетьманатів.

Хай там як, але чомусь все одно, вибачте, гнітить, що за такого розкладу про «одну–єдину Україну від Сяну до Дону», про яку нам сто років поспіль навіщось товкли наївні самостійники–державники на зразок Миколи Міхновського, не кажучи вже про Дмитра Донцова, сьогодні навіть мови нема. У нинішній «федеративній» розмові про Галичину і Слобожанщину, Крим і Донбас нам не почути про якусь там ефемерну, смішну і не модну Україну ані звуку, а на майбутній мапі устрою нашої держави в інтерпретації Володимира Павліва її не побачити ані в телескоп, ані в мікроскоп. Хіба що крізь розбиті окуляри нашої колишньої віри в «Україну для українців», а не для її відцураних синів, братів і решти двоюрідних родичів.