Метод люблячого «тирана»

За любов до урочистих маршів iз духовим оркестром та жорстке перевиховання юних бродяжок незвичною для них працею Антона Макаренка часто називають суто радянським педагогом. Зовнішні атрибути його методу і справді вийшли за межі виправних колоній, ставши невід’ємною частиною комуністичної виховної системи. Форма згодом перемогла і нівелювала зміст, тому Макаренко на батьківщині залишився скоріше канонізованим символом режиму, ніж автором унікального педагогічного вчення. Хоча його ноу–хау дуже високо цінується у світі й навряд чи втратить колись свою актуальність. Він умів розгледіти у здичавілих «вовченятах» залишки чогось людського і переконати їх у тому, що людиною бути непросто, але дуже цікаво.

Вожак дикої зграї

Антона Макаренка прийнято вважати суто радянським педагогом, хоча він народився 13 березня 1888 року в місті Білопілля Сумського повіту Харківської губернії і фактично все своє життя провів в Україні. До Москви переїхав за два роки до смерті лише тому, що перед ним зачинилися усі двері живої педагогічної практики. У столиці вихователь–новатор зайнявся письменництвом і освітянським лекторством, але ця діяльність не принесла йому душевного спокою. Він помер від гострого серцевого нападу на 51–му році життя. Як сказав його онук Антон Васильєв: «Серце діда, мов яблуко, розкололося навпіл на дві половинки». Так само на два етапи розпалося власне життя педагога, і в тому відрізку часу, де вже не було його вихованців, він, схоже, не бачив жодного сенсу.

Метод Макаренка, мабуть, ніколи не з’явився б на світ, якби не страшна реальність історичного періоду, в якому він жив. Перша світова війна, Жовтнева революція, громадянська бойня привели до того, що в 20–х роках минулого століття територією колиш­ньої імперії бродило майже 7 мільйонів юних безбатченків. Вони тисячами помирали від голоду, холоду й численних хвороб. А ті з них, кому вдавалося вижити, поступово дичавіли й збивалися у бандитські зграї. Це лихо набуло такого гігантського розмаху, що до боротьби з дитячою безпритульністю долучився сам Фелікс Дзержинський зі своєю грізною Всеросійською надзвичайною комісією. «Бранців» масово звозили до колишніх поміщицьких маєтків та спорожнілих православних монастирів, що поспішно переобладнували під «Будинки для дефективних дітей». На безпритульниках одразу ставили клеймо «соціально небезпечних елементів з ускладненою дурною спадковістю», автоматично позбавляючи їх майбутнього. Один iз таких притулків, на Полтавщині, запропонували очолити і 32–річному учителю Антону Макаренку, який одразу заявив: «Немає дефективних дітей. Є дефективне ставлення до них», — чим неабияк здивував тодішню педагогічну братію.

Але реальність виявилася страшнішою навіть за найсумніші припущення. Новопризначений директор побачив перед собою не зацькованих тяжкою долею сиріт, а перерослих молодих бандитів, які за крадіжки, погроми та вбивства не загриміли до тюрем лише тому, що на допитах «скинули» собі по пару років. Перше зіткнення з «дикою зграєю» сам Макаренко емоційно описав у своїй «Педагогічній поемі», завдяки чому ця сцена ввійшла до багатьох посібників з учительської практики. Волоцюги агресивно скаржилися на голод, вимагаючи готового сніданку, а коли директор запропонував їм піти нарубати дров i розтопити піч, підняли його на глум. Метод спокійного переконання не спрацював, тому, не витримавши образ, вихователь кинувся на знахабнілу банду з кулаками, не думаючи про те, що «вовки» могли його запросто розірвати, безкарно зникнувши в лісі. Приголомшені хлопці буквально втратили мову. Кожен із них раптом зрозумів, що цей невисокий худорлявий інтелігент в окулярах міг запросто викликати вартових, після чого їм уже нізащо не уникнути розстрілу. Але замість цього, ризикуючи власним життям, дав їм шанс на порятунок. ­«Зграя», вражена цією безпрецедентною мужністю, визнала його своїм вожаком.

Корова замість черевиків

Макаренко зізнавався, що не мав жодної уяви про те, як необхідно виховувати криміналізованих дикунів. Будучи педагогом за фахом (закінчив iз червоним дипломом Полтавський учительський інститут), він перечитав усю наявну на той час педагогічну літературу, але так і не знайшов дієвого методу перевиховання дітей із спаплюженим дитинством. І тоді він запропонував їм гру у військове самоврядування. Марші з духовим оркестром i прапорами стали її невід’ємним атрибутом, що бадьорили дух i викарбовували горду осанку. Його колонії ніколи не обносилися колючим дротом. Кожен вихованець мав право вибору — піти або залишитися. Але якщо він свідомо обирав друге, то змушений був неухильно дотримуватися внутрішніх правил. Останні були досить суворими: півдня колоністи вчилися, півдня працювали. У вільний час — спорт, бібліотека, театр і найрізноманітніші гуртки. Встановлювали закони і управляли закладом самі діти, тому на волю вони виходили грамотними людьми з професією за плечима, які можуть організувати і власне, і навколишнє життя. Усі рішення приймалися колегіально в унісон єдиному гаслу: ми разом будуємо інше життя. Усе, що створимо, — наше, і чим більше створимо спільно, тим більше отримає кожен. Вихованці Макаренка мріяли про нові штани й заміну розтоптаних черевиків, але він переконував їх у тому, що на зібрані від здачі врожаю 300 рублів краще купити ще одну дійну корову, і коли та дасть молоко, можна буде придбати й більш вишукані обновки. Діти погоджувалися і йшли працювати далі.

Результати їхньої праці були вражаючими. Антон Макаренко встиг організувати фактично «з нічого» два виправних заклади — трудову колонію імені М. Горького на Полтавщині і, пізніше, трудову комуну імені Ф.Дзержинського під Харковом. Перша за його директорства поступово перетворилася на процвітаюче сільськогосподарське підприємство з доглянутими полями, садами та фермами. А на базі виробничих цехів другої виросло потужне підприємство, де на імпортних верстатах випускали електродрилі й відомі в СРСР фотоапарати марки ФЕД. Остання абревіатура — ініціали залізного Фелікса, ім’я якого носив заснований чекістами виправний заклад. А найголовніше те, що підопічні Макаренка із небезпечних для суспільства злочинців перетворювалися на такий собі взірець для наслідування. Скажімо, полтавські селяни, які раніше панічно боялися сусідів–колоністів, пізніше охоче одружували їх із власними дітьми, бо «горьківців» вважали грамотними, працьовитими і заможними — за кожного директор давав багате придане. А коли Харковом пішим маршем з оркестром і в білосніжних костюмах iшли комунари–дзержинківці, люди бігли дивитися на них, мов на свято, до якого ще треба дорости.

Відповідальний за відро та ганчірку

За жорсткі методи виховання Макаренка називали то «чемпіоном з хуліганства», то «тираном, що гірше Сталіна». Але більшість самих вихованців вважали його своїм батьком, бо лише він умів їх любити, незважаючи ні на що. Педагог був переконаний: саме непоказна, непідробна любов до дитини здатна здолати у ній страх, відсутність якого зробить її надзвичайно привабливою для інших. Особливо для найменш розвинених підлітків, що на першій порі є «архітиповими звірятами».

У Макаренка ніхто нічого не робив iз примусу. Він говорив, що в кожній дитині необхідно розгледіти саме її таланти і здібності, не вимагаючи від неї те, що їй не властиве. «Ніхто в колонії не залишався без роботи, у кожного була своя зона відповідальності, — писав він у своєму щоденнику. — Відповідальність за відро та ганчірку для мене такий самий токарський верстат, хай навіть і в останньому ряду. Але ж на ньому відточуються деталі для виховання людського атрибуту — почуття відповідальності». Інша справа, що за такого підходу відповідальний з останнього ряду прагнув якнайшвидше піднятися вгору і тому свідомо, а не з примусу, розвивав свої вміння та здібності.

Найбільше ж вразив педагог своїх вихованців тим, що вірив у них навіть більше, ніж вони самі в себе. Скажімо, один з перших його підопічних Семен Карабалін, який пізніше сам очолить дитячий виправний заклад, пригадував переломну в його долі зустріч із директором. Той дозволив йому взяти коня (найбільшу цінність колонії), вручив револьвер і наказав привезти з фінвідділу виділені горьківцям державою 2 тисячі рублів. «А якщо не привезу?» — перепитав учорашній злочинець, якого за грабежі та розбій засуджували до розстрілу. «Тобі дають доручення, — гримнув директор, — тож їдь і зроби». Не штучна, не вигадана, а справжня віра в нього як у людину буквально приголомшила юнака і стала тією відправною точкою, здолавши яку, він уже не зміг повернутися до старого. Таку точку «неповернення», завдяки мудрості Макаренка, пережили всі його вихованці, бо жоден із них у самостійному житті більше не потрапив за ґрати.

Секрет методу Макаренка полягав і в тому, що колоністи його вважали не стільки директором, скільки одним із них. Колонія для нього теж була єдиним рідним домом, де разом із ним після смерті батька жила його мама, а також донька рідного брата Віталія. Останній, будучи білогвардійським офіцером, утік за кордон, покинувши на батьківщині свою вагітну дружину. Після народження дівчинки Олімпіади Антон сам переконав молоду матір залишити дитину в нього, аби просто врятувати їй життя. Племінниця вважатиме його своїм батьком, а її донька — відома російська актриса Катерина Васильєва та її син, — рідним дідом. Віталій дав про себе знати через багато років після смерті Антона, але французький дідусь так і не зміг стати для власної родини своїм.