Інша. Нудна і прісна

На Олександру Мариніну я «підсіла» завдяки метро. Година чистого часу у підземці щодня, за винятком вихідних, — ну треба ж її чимось заповнювати. Можна, звичайно, прихопити із собою Пруста, Толстого чи Маркеса. Але у мене так не виходить. Таку літературу я волію читати не у переповненому вагоні метро, а у, м’яко кажучи, більш інтимному інтер’єрі.

Із Настею Каменською, героїнею романів Олександри Мариніної, ми проїздили кілька років, як–то кажуть, душа в душу. Її компанія мене цілком влаштовувала. Заходиш у метро, 50 сторінок цілком «удобоваримого», достатньо динамічного, не нудного тексту — і воля: «Наступна станція — «Шулявська». Не дивно, що у мене вже виробився рефлекс: як тільки бачу нову книгу Олександри Мариніної — рука сама тягнеться до гаманця. І ось нещодавно, у кращих традиціях жанру, я була жорстоко покарана за свою багаторічну звичку, яку, як показав час, не зайве було б іноді пропускати крізь сито критики і скептису. Каменем спiткання у моїх стосунках із пані письменницею стала її нова трилогія «Оборванные нити», що вийшла під грифом «Інша Мариніна». Придбавши перші два томи з цієї триголії — до речі, у комерційному прогресі майстру детективного жанру не відмовиш, це раніше у неї спрацьовувала формула «один сюжет — одна книга», зараз нову історію вона розтягує аж на три томи, тим самим потроюючи свій прибуток — я, за звичкою, розгорнула цей томик у метро і... почала сумніватися у власній здатності адекватно сприймати художні тексти. Як учила моя шкільна вчителька з української мови Валентина Яківна, у художньому творі мусять бути експозиція, зав’язка, кульмінація й розв’язка. Тут же читаєш–читаєш, а зав’язки все немає і немає. Головний герой цих «Нитей» — патологоанатом Сергій Саблін. Він сумлінно працює і намагається в усьому розраховувати лише на свої уявлення про те, що є добре, а що — погано. Копирсається у трупах, результатом цього мало естетичного процесу стають різного роду звинувачення, адресовані як колегам по роботі, так і вищим чиновникам. Кожен новий випадок у «творчій» практиці Сабліна я, довірлива душа, сприймала за ту саму стиснуту пружину, яка нарешті додасть цьому «посібнику юного патологоанатома» бодай якоїсь динаміки. Але ж ні, не на тих, як–то кажуть, напали! З волі пані Мариніної Сергій Саблін продовжує нудну історію свого життя. Одружується, ростить доньку, заводить коханку, з якою переїжджає до іншого міста, відпочивати їздить зі своєю офіційною сім’єю, і все це — на тлі детальної розповіді про подробиці його професійної діяльності. Словом, якби я ці книги придбала не в супермаркеті, а на ринку «Петрівка» чи в книжковому магазині, де вони коштують значно дорожче, — моєму обуренню не було б меж. А так просто доводиться шкодувати про даремно витрачений час. І тішитися з того, що там не продавалося відразу три томи — такий маркетинговий хід реально врятував кілька десятків гривень iз мого гаманця.

Приводом для написання цієї колонки стало повідомлення про те, що 13–14 березня Олександра Мариніна презентуватиме в Києві саме цей свій новий твір «Оборванные нити». В анонсі, зокрема, була і така цитата: «Роман «Оборванные нити» порівнюють iз кращими роботами Артура Хейлі — автора, що створив найвідоміші твори у жанрі «виробничого роману». Та ж... зануреність у специфіку професії, та ж скрупульозність у відтворенні атмосфери... Складність теми робить честь автору». Звісно, від прес–служби пані Мариніної, яка також залежна від динаміки продажу її книг, навряд чи можна було б чекати якихось інших месиджів. Але мене, навіть не як журналіста, а як обивателя, у цій ситуації цікавить інше. Що краще: зберегти свою репутацію, попрощатися зі своїми читачами на піку популярності, розуміючи, що кращі твори вже написані, чи заради наступних нулів на банківському рахунку, який, як ми розуміємо, є дуже і дуже пристойним, розчаровувати їх новими романами під грифом «Інша Мариніна»?