Кронштадт — місто–фортеця. Фото з сайта www.infotravel.travel.
На початку березня 1921 року більшовицька Росія зазнала чи не найбільшого потрясіння — спалахнуло Кронштадтське повстання. Проти комуністичного уряду повстала так звана його гвардія — балтійські моряки. Після 16 днів кривавого протистояння бунт було жорстоко придушено. Цьому повстанню судилося стати найбільшим антибільшовицьким виступом. Повстання протрималось трохи більше двох тижнів, за цей час була створена революційна комуна під керівництвом Тимчасового революційного комітету, в якому керівну роль грали матроси–українці. Події тих днів були висвітлені у пресі, книжках та спогадах окремих осіб. Утім український фактор у революційних подіях на флотах царської Росії досі висвітлено недостатньо.
Балтійські моряки–українці, зорганізувавшись, поставили над собою Український військово–морський революційний штаб Балтійського флоту, який очолили старший лейтенант М.Зілинський і лейтенант Святослав Шрамченко. Цей штаб мав, доповнивши українцями екіпажі деяких кораблів Балтійського флоту (крейсера «Світлана», ескадрених міноносців «Україна», «Гайдамак» тощо), перегнати ці кораблі під українським прапором до Чорного моря. Утiм прихід до влади більшовиків та нерішуча політика Центральної Ради поставили крапку на цих планах. Надалі Шрамченко дослужився до рангу капітан–лейтенанта, в 1918—1919 роках очолював оргвідділ морського генерального штабу Українського державного флоту. Український рух на Балтійському флоті тривав і за більшовицької диктатури. Березневе повстання 1921 року очолив матрос Степан Петриченко, його заступником у Тимчасовому революційному комітеті став старий «морський вовк» Яковенко. Обидва вони почали свою службу на флоті ще до Першої світової війни. Згідно з чекістськими донесеннями, полтавець Петриченко був «ярим націоналістом», бойові друзі називали його «Петлюрою» — за висловлювання щодо Української незалежної держави.
Сам Петриченко стверджував: три чверті кронштадтського гарнізону були вихідцями з України, переважно з селян. Відомо, що дехто з них служив в армії УНР та в загонах Нестора Махна. До служби на флоті та в час відпусток вони мали змогу побачити, що отримало селянство від комуністів — реквізовано хліб, відібрано худобу, повсюдно лютують чекістські розстріли. «Коли ми приїжджали додому, батьки питали в нас, чому ви воюєте за наших гнобителів? Це змушувало нас задуматись», — говорив Петриченко. У січні 1921 року 5 тисяч моряків вийшли з Комуністичної партії. У період iз серпня 1920–го по березень 1921 року Кронштадтська партійна організація втратила більше половини своїх членів. Кронштадтський бунт міг перерости в потужне повстання проти більшовиків.
На відміну від активних дій більшовиків, повсталі матроси не робили жодних спроб захистити острів, де містився балтійський форпост Кронштадт, вони не підірвали лід, не будували оборонних споруд. Моряки відчували себе на острові, як на кораблі — у звичних, безпечних умовах. Тому не поспішали переносити бойові дії на материк, де їм довелося б виступати в незвичній для них ролі піхотинцiв. Кронштадтці, зволікаючи з атакою на Петроград, дали більшовикам можливість сконцентрувати сили для придушення повстання. Вони повторили помилку Паризької комуни, коли комунари запізнилися з наступом на Версаль, давши можливість військам Тьєра підготуватися до штурму.
2 березня Петроградський комітет оборони видав наказ взяти в заручники членів родин Кронштадтського гарнізону. Цей наказ довів моряків до шаленої люті. Сили гарнізону Кронштадта налічували 15 тисяч осіб: приблизно 13 тисяч матросів та солдатів та дві тисячі цивільних осіб, готових до оборони.
Військові дії почались 7 березня. Перша атака на бунтівний острів була невдалою. Наступаючи, «червоні» мали перетнути по кризі відкритий простір під ураганним вогнем важкої артилерії. Першими йшли курсанти військових училищ, за ними — червоноармійці і, як завжди, позаду чекісти... Снаряди корабельної артилерії кришили кригу, багато атакуючих знайшли собі могилу на дні Фінської затоки. Вцілілі відмовились виконувати наказ і відступили. Вранцi сонце відкрило крижане поле, рясно засіяне сотнями трупів...
Надвечір того ж дня більшовики запропонували переговори. На зустріч із ними виїхали верхи два члени комітету повстанців — матроси Вершинін і Кутяков. Вершиніна більшовики по–зрадницьки схопили на місці, Кутякову вдалось вирватись і втекти.
Становище бунтарів iз кожним днем погіршувалось. Усупереч сподіванням, Петроград не поспішав приєднатися до повстання. Фінський уряд відмовився пропустити через свою територію продовольство і медикаменти, зібрані за кордоном емігрантськими організаціями та Червоним Хрестом. Закінчувались боєприпаси,15 березня не стало борошна, хліба залишалося на два–три дні. 16 березня Михайло Тухачевський, що командував придушенням повстання, був готовий до вирішального штурму острова. З польського фронту були перекинуті найбільш надійні та боєздатні частини. Чисельність Червоної армії, за різними джерелами, складала до 70 тисяч багнетів проти 15 тисяч повсталих. 16 березня о 14–й почався артилерійський обстріл острова Котлін, який тривав увесь день. О 5–й ранку перші колони атакуючих підійшли до кронштадтських фортів. Їх зустрів кулеметний вогонь.
У деяких батальйонах лишалось по 18—20 осіб. Але людей безжально гнали вперед. Коли двоє охоплених жахом червоноармійців заховалися на затертій у льодах баржі, комісар застрелив їх на місці. Обидві сторони втратили чимало вояків. Але, ввірвавшись у фортецю, більшовики потрапили у справжнє пекло. З кожного горища, з кожного вікна стріляли з гвинтівок і револьверів. Жінки Кронштадта підносили снаряди, перев’язували поранених.
За масштабами втрат Кронштадт був найпотужнішим з–поміж інших антибільшовицьких виступів. Більшовики, за офіційними даними, втратили 700 убитими, 2500 пораненими, втім учасники подій називають іншу цифру — 25000 убитими та пораненими. Втрати повстанців набагато менші: 600 убитих, понад 1000 поранених, 2500 заарештованих. Деякі тіла були страшенно понівечені. На останньому етапі бою, вже в середині фортеці, чекісти влаштовували над полоненими жахливі катування. Упродовж кількох місяців сотні повстанців розстріляли. До речі, більшовики мали план у разі невдачі штурму застосувати проти Кронштадта газову атаку. Згодом Тухачевський таки застосував цю тактику, вже проти повсталих селян Тамбовщини.
Степан Петриченко з багатьма учасниками повстання емігрував до Фінляндії. У 1945 році фінський уряд видав його Росії. Петриченка звинуватили у... співпраці з фінською розвідкою. Через два роки він помер під час етапування із Солікамського концтабору до Володимирської тюрми.
Активізувався український рух і на інших російських флотах. Були створені «Українські військові ради» на каспійській, сибірській та амурській флотиліях. На каспійській почалася українізація екіпажів деяких кораблів. Офіцери розпочали перемовини з урядом Кубанської ради з метою перевести українізовані кораблі до гирла річки Терек, але нерішуча дипломатія Центральної Ради і тут звела нанівець зусилля українських вояків. На сибірській флотилії українські настрої підтримали сибірські козаки, які переважно, особливо в Кокчетавському повiтi, були нащадками козаків українських.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
