Тараса Петриненка називають «живою легендою української пісні» — у 1997 році на фестивалі «Таврійські ігри» він (досі — єдиний) отримав навіть відзнаку в цій номінації. Українці визнали це набагато раніше, обравши пісню «Україна» з моменту її появи одним із неофіційних духовних гімнів.
У ньому поєдналися талановиті гени мами, народної артистки України Діани Петриненко, та бунтарський дух Тараса Шевченка, на честь якого був названий. І свій ювілей Тарас Петриненко відзначає презентацією нової концертної програми із символічною назвою «Останній із могікан».
— Пане Тарасе, двадцять років тому ви написали в пісні, що «Коли мужчині сорок років, він повинен бути тим, ким є». Зараз, на порозі шістдесятиліття, змінилося відчуття часу і себе в ньому?
— Звичайно, світ потроху міняється. Міняється час, міняються обставини. Мало би щось мінятися і в мені, але воно чомусь не так. Я себе і в шістдесят відчуваю молодим. Принаймні всередині в мені сидить молодий пацан, який колись спонукав мене до цієї праці, якою займаюся й нині. А мужчина в будь–якому віці повинен бути тим, ким є. Для мене це — аксіома.
— Схоже, ви з дитинства відстоювали це право — бути собою.
— Я така вже натура: якщо мене щось цікавить, то воно в мені горить. А якщо не цікавить, то я цим займатися взагалі не хочу. От коли я навчався в музичній десятирічці імені Лисенка, не дуже любив вправи на фортепіано. А за цим стежила моя бабуся, мамина мама. Бабуся не дуже відрізняла класику від того, що я музикував. Я ставив на фортепіано книжку, яка на той момент мене цікавила набагато більше, ніж якісь вправи, і читав її, а руки грали щось таке, що заспокоювало бабусю. І вона потім мамі розповідала: «Він години три–чотири займався, от який молодець». А коли з’явилися перші магнітофони, я міг записати свої вправи, а потім просто ставив для бабусі запис.
— Але це не завадило вам ще школярем зібрати гурт «Еней», який за короткий час став одним із найпопулярніших серед молоді гуртів. Це були іще 1967–68 роки. А як з’явилася ця ідея?
— Усе почалося з музики «Бітлз», яку я почув у своєї сестри. Ця музика захопила нас, англійські тексти були незрозумілими, так ми самі вигадували українські тексти. Нас директор і завуч ганяли за ці пісні, але запросили на телебачення — і прийшла слава. Я пам’ятаю, як нас постійно намагалися підстригти. Ну принаймні позаколювати наші патли, щоб вони не так стирчали. Я тоді якраз почав писати перші серйозні пісні, які зазвучали на телебаченні. До речі, одна з них — «Я і весна» — відкриватиме мою нинішню концертну програму.
Але потім пішла чергова хвиля боротьби з «українським націоналізмом», нам заборонили співати українською, а інше співати ми не хотіли принципово. І гурт розпався. Але я дізнався нещодавно, що у фондах українського радіо збереглися ті записи.
— Не було бажання зібратися знову?
— З музикантами «Енея» ми постійно перетиналися у складі інших колективів. А зараз доля нас порозкидала: Микола Кирилін працює у Леоніда Агутіна, Ігор Шабловський — мій кум, живе зараз у Сполучених Штатах, Кирило Стеценко займається скрипкою, своїми проектами, викладає. У кожного свій шлях.
— Ви — уособлення української душі, козацької, бунтівливої. І все ж років сім вам довелося прожити в Росії. Тульська філармонія, «Красные маки» і відомий на весь Союз шлягер «Перелетная птица». Що спричинило таке «творче заслання»?
— Якби Микола Гоголь не став писати російською, то, мабуть, світ ніколи й не дізнався б, що був такий письменник. Стосунки імперії з колонією завжди виглядали так. А в Росії у мене була певна свобода творчості, на той час мені конче необхідна. Я там отримав змогу писати і виконувати власні пісні. Але ми навіть і в тих концертах, які давали в Росії, примудрялися виконувати кілька українських пісень.
— Ще один прояв бунтарського духу?
— Останньою краплею, яка змусила мене поїхати з Києва, став один випадок. Я працював керівником ансамблю «Мрія» в «Укрконцерті», тоді написав «Пісню про пісню», намагалися розучити її, а тут заходить директор «Укрконцерту»: «Що ви тут нявкаєте, все одно ви її співати не будете». Бо тоді дозволяли співати лише пісні, написані членами спілки композиторів на вірші членів спілки письменників. А я, коли мене щось змушують, — намагаюся цього не робити, наскільки вистачає сил. До речі, свої вуса жодного разу в житті не голив. Мені це весь час намагалися зробити в школі, тоді в армії радянській.
— А коли відчули, що час повертатися?
— Як тільки я видав кілька пісень, які стали відомими на весь Союз, після яких мене вже тут не могли ігнорувати як творчу одиницю, почав думати про повернення. У мене ніколи не було потреби кидати якір у Росії чи пізніше в Америці, куди мене запрошували.
— Запрошувала діаспора?
— Ні, це були американські продюсери, які почули мене в Канаді, тоді спеціально приїхали до Торонто, щоб познайомитися ближче. І запропонували співпрацю, записати альбом — англійською мовою, природно. Я відмовився.
— Ваше повернення було тріумфальним — пісня «Україна» вперше пролунала в популярній телепрограмі «Утренняя почта». Як ви туди потрапили?
— Я мав друзів у Москві, і коли у редакції «Ранкової пошти» пішла хвиля робити тематичні національні програми і знімальна група приїхала до Києва, мене одразу запитали, чи маю щось таке таке, що можна показати. Кажу — ось є така пісня. Вони — «Прекрасно, как раз этой песней мы и закончим программу». Так вона і прозвучала, а на другий день практично вся Україна знала уже цю пісню. Через кілька днів ми виступали в Чернігові і заспівали «Україну» — і весь зал підвівся. Мене тоді це не те що здивувало — шокувало. Я просто не був до цього готовий.
А вперше вона прозвучала все–таки на радіо «Промінь» з легкої руки Вероніки Маковій. Вона мені перед тим сказала: «Нас усіх ще може посадять, але я цю пісню поставлю».
— Крім «України», ви тоді кинули виклик суспільству, записавши альбом, а згодом і телесповідь, «Я професійний раб».
— Це було звернення до самого себе і до свого покоління, яке перебувало в рабстві. Так сталося, що мільйони людей на той час фактично нічого не знали самі про себе, про свою історію, культуру. Тому цим альбомом я поставив перед собою завдання відкрити це людям.
От «Колискова 33–го» — це теж перший твір про Голодомор, коли про це заговорили вголос. Мені дивно, що зараз, коли іде вшанування пам’яті жертв Голодомору, практично ніколи «Колискова 33–го» не звучить. Я розумію, що коли Таня Горобець співає «Іди, сину, їсти Гриця» — це моторошно. Але якщо ми не пропустимо через душу всі ці негаразди історичні, не очистимося, без цього у нас перспективи дуже туманні.
— Зараз цих пісень справді майже не почуєш...
— Зараз багато чого не почуєш. У нас планомірно проводиться державна політика деукраїнізації. Нас ведуть у певний формат, і цей формат — отара, якою дуже легко керувати. Коли клацаєш телевізійним пультом, впадає у вічі величезна кількість надуманих серіалів і передач, які жодним чином не вирішують проблем, не роблять життя кращим. А якщо це так — значить це комусь потрібно.
— Колись Ви сказали, що у Вас із шоу–бізнесом стосунки не склалися.
— Я не можу пробачити шоу–бізнесу однієї речі — він настільки опустив низько сцену відносно залу, що далі вже опускатися нікуди. Оце постійне «Чего изволите», постійне догоджання. Багато талановитих музикантів, які знають, як робити класну музику і текст, свідомо йдуть на ремісництво, на примітивізацію того, чим займаються.
— Тому ви їдете до людей зі своїми піснями, щоб «підняти сцену»? Маєте спонсорів?
— Усі концерти, які я зараз даю, організовую за підтримки моїх друзів, без жодного сприяння. Я вже не кажу про спонсорство, про меценатство — ці речі для мене зараз є взагалі закритими. Моїми спонсорами, меценатами є мої слухачі, які платять гроші за концерти. Ми тримаємося за рахунок щирості, відкритості, і люди це відчувають.
— Впадає в очі, що останнім часом українські музиканти все більше гастролюють на Західній Україні. А в Києві можна буде вас почути?
— На жаль, це так. Музиканти їдуть у першу чергу туди, де їх чекають і відчувають. У мене цей гастрольний тур почнеться одразу після дня народження (10 березня. — Авт.): 11 березня — Житомир, 12 — Івано–Франківськ,
14 — Дрогобич. 16 — Львів,
17 — Луцьк. Потім — Великий піст, коли співати вже не годиться. А в Києві я планую дати великий концерт на осінь. Маю право цілий рік святкувати свій ювілей.
— Що, крім пісень, хотілося б сказати в ці дні своїм шанувальникам?
— Люди, ми живемо тут і зараз. Це наша країна, і ніхто, крім нас, тут нічого не зробить, щоб ми жили краще. Не здавайтеся і не опускайте руки. Якщо одного разу ви посіяли і не вродило, це не означає, що воно не вродить ніколи. Просто треба сіяти, сіяти і сіяти. Я вас щиро люблю — і це не тому, що кожен артист так говорить. Я просто щиро вас люблю.
Ми стоїмо, ми й досі
на помості,
Напівзабуті і напівживі.
Ми стоїмо —
в серцях немає злості,
Ось тільки нерви —
де там тятиві.
Ми стоїмо чужі у власній хаті,
Охаяні, обпльовані, німі.
Ми стоїмо потужні і затяті,
Пильнуєм світло
в крижаній пітьмі.
Затравлені, змордовані істоти
Жах небуття легенями п’ємо.
Бо Україна дихатиме доти —
Допоки ми за неї стоїмо.
Тарас Петриненко
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
