Прочитав статтю І. Бондара–Терещенка «Я не люблю» про Володимира Висоцького («УМ» за 25—26 сiчня 2013 р.) . Усе нiби так, тiльки трошечки не так. Залишився неприємний осад, як пiсля читання творiнь Олеся Бузини.
Не варто, на мiй погляд, ставити в один ряд В. Висоцького i Башлачова, Кiнчева i Шевчука. Висоцького знали i знають усi. Не треба його принижувати (...«з музики тут, власне, три блатнi акорди...»). Та Висоцький на музику i не претендував — вiн називав свої пiснi вiршами, покладеними на ритмiчну основу. Цитую й оцiнку поезiї: «...що ж до вiршiв, то це не зовсiм поезiя... вiршi Висоцького... окремо вiд музики не сприймаються...» Ще й як сприймаються! Інакше не поширювалися б у саморобних друкованих зшитках.
І не було нiколи в нього вiри в «правильного Сталiна», як i в Анатолiя Жигулiна, iнакше не розстрiлювала б його компанiя портрет вождя. А те, що про Україну Висоцький не спiвав — що ж, насильно милим не будеш. Не зустрiлася, очевидно, в його життi людина, яка познайомила б його з болями та бiдами України.
Не хотiлося б, щоб стаття потрапила на очi комусь iз росiйських журналiстiв. Боюся, що не уникнути тодi нам уїдливих i таки справедливих звинувачень у хуторянствi. Думаю, що не варто І. Бондару–Терещенку претендувати на лаври О. Бузини.
В. Д. ЦІЛИК
Ржищiв, Київська область