Згадую березень 1953 року. У восьмому класі Макошинської школи все ходило ходором — розпочався урок, а вчителя нема... Хвилин через п’ятнадцять зайшла учитель фізики — сумна, заплакана... Сповістила про велике горе: помер вождь усіх народів — найрідніший наш батько — Сталін. Не знаю, з яких причин, та ми не відчували горя, сприйняли трагічну звістку майже весело. Звичайно, були збуджені, та, швидше, це була миттєва реакція 15–річних школярів, що відчували фальш тоталітарного вождя, який на честь себе назвав міста, вулиці, заводи, колгоспи, кораблі, заповнив своїми портретами, скульптурами майдани, парки, сквери, установи, стіни, столи; набрид у віршах, що ми вивчали, та в піснях, що співали: «Я одержав нагороду, слава Сталіну й народу! Слава тим, хто мене вів, соками землі живив», «Хочу бути точним у кожній деталі, хочу бути ленінцем, як товариш Сталін» (Пісня піонера).
Та ми не замислювались над причинами любові старшого покоління до Сталіна, не розуміли трагічності життя, про яке вони не розповідали, оберігаючи наше майбутнє (це частково сталось пізніше, в добу «хрущовської відлиги»). Адже нам вдовбали в голови, що Сталін — Бог, а він візьми та помри... Старші за нас все знали і цілому поколінню дітей не говорили правди. Вiдтодi наше покоління тим відзначалось, що ми їм не в усьому довіряли.
У 1958 році, під час канікул, я зустрів у рідному селі учительку фізики. Порозмовляли... Я вибачився, що в березні 53–го не зважали на її горе — хихотіли з сусідом по парті. Відповідь здивувала: «Я плакала, та моя душа раділа за вас!». Ольга Максимівна говорила... І про себе: як дивом не померла від голоду навесні 1933 року, потім — двадцять років щоденного страху, з яких три роки ще й німецької окупації... Я слухав — і у своїх очах відчував сльози. Суть її розповіді про джерело «любові» до Сталіна достеменно висловив священик Володимир Зелінський: «Люди були заворожені обіцяним майбутнім і одночасно вражені сьогоднішнім жахом. Під Сталіним боялися всі, відчуваючи водночас захоплюючу вдячність за те, що вони ще живі й залишаються на волі. Ця зв’язка страху і вдячності була закваскою всенародної любові до вождя».
Феномен шiстдесятників — що ми, діти війни, відчували облуду і фальш комуністичного режиму. Нам, наївним, здавалося, що старші покоління не розуміють цього: вихваляють владу ще й побиваються за вождем. Хотілось докопатися до історичної правди, щоб їм пояснити, переконати... Докопалися! Через 30 років радянський режим розвалився.
До речі. Гітлер був не більш кровожерливим деспотом за Сталіна, та тільки 1–2% німців назве його великим — «в сємьє нє бєз урода». В Україні, як і в Росії, ще ностальгують за Сталіним, мабуть, у наших сім’ях виродків значно більше, ніж у німецьких, тож iще не виключена поява й українського вождя–деспота. Попереджальна ознака — результати першого туру президентських виборів–2010, коли виборці України віддали голоси не за демократію, а за «тверду руку». Наслідки не забарились.
Олександр РАЧЕК
Чернігів