А вiн вiзьми та помри...
Згадую березень 1953 року. У восьмому класі Макошинської школи все ходило ходором — розпочався урок, а вчителя нема... Хвилин через п’ятнадцять зайшла учитель фізики — сумна, заплакана... Сповістила про велике горе: помер вождь усіх народів — найрідніший наш батько — Сталін. Не знаю, з яких причин, та ми не відчували горя, сприйняли трагічну звістку майже весело. Звичайно, були збуджені, та, швидше, це була миттєва реакція 15–річних школярів, що відчували фальш тоталітарного вождя, який на честь себе назвав міста, вулиці, заводи, колгоспи, кораблі, заповнив своїми портретами, скульптурами майдани, парки, сквери, установи, стіни, столи; набрид у віршах, що ми вивчали, та в піснях, що співали: «Я одержав нагороду, слава Сталіну й народу! Слава тим, хто мене вів, соками землі живив», «Хочу бути точним у кожній деталі, хочу бути ленінцем, як товариш Сталін» (Пісня піонера).