8 березня 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський сплюндрував Київ, убиваючи його мешканців, у тому числі й малих дітей. У посібнику «Історія Росії», що зайняв перше місце на Всеросійському конкурсі підручників, про це евфемістично мовиться: «втручався в справи Південної Русі (московський натяк на нібито існування Північної. — Авт.) і саджав на київський престол «підручних» князів» (як оце зараз намагаються кремлівські владці визначитися з найбільш «підручним» на 2015 рік).
У 1169 р. його війська взяли Київ, куди Андрій посадив свого брата Гліба, і придворний літописець виправдовував цей розгром покаранням непокірливих «рукою благочестивою царською правдивого благовірного князя Андрія». Отака зворушлива «Історія Росії» для підростаючого там покоління. Як зазначав із цього приводу в книзі «Ментальність орди» Євген Гуцало: «На північ возами відправлено всілякі коштовні речі, а ще ж церковне начиння, ікони, рукописні книги. На вози пакувалися київські літописи, київські літературні скарби... Ох, ці вже традиції грабувати й потім видавати за свої мистецькі цінності...» Додамо лише, що саме в такий спосіб здобула Московія свою найбільшу реліквію — ікону Володимирської Божої Матері, яку до Володимира із пограбованого Вишгорода привіз той–таки Андрій Боголюбський.
8–10 березня 1946 року за наполяганням комуністичного режиму, який по війні знову встановився в Західній Україні, у Львові було скликано псевдоцерковний собор греко–католицьких священиків, який усупереч церковним канонам ухвалив рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., повний розрив із Ватиканом і возз’єднання з Російською православною церквою. Більшість священиків та вірних УГКЦ не визнали канонічності того собору й накинутих Москвою рішень.
9 березня 1930 року (провокаційно на день народження Кобзаря) в Харкові розпочався сфабрикований більшовицькими каральними органами процес над нібито учасниками Спілки визволення України. Одночасно з розправою над звинуваченими в саботажі тисячами робітників, селян і представників технічної інтелігенції совєтська влада завдала першого удару по творчій інтелігенції України. На лаві підсудних опинилися 45 інтелектуалів, з–поміж яких два академіки, одинадцять професорів, два письменники, а ще викладачі, лікарі, юристи, студенти. Саме існування цих носіїв демократичних ідей в українському суспільстві починало заважати «новому» уніфікаторському курсу Кремля у сфері національної політики, спрямованому на жорстке підпорядкування Москві союзних республік. На процесі СВУ його жертв іще не засуджували до вищої міри покарання — розстрілу, але репресії тільки починалися, і чимало учасників того процесу через якийсь час знову потрапляли в жорна совєтської каральної системи. А засуджений до десяти років ув’язнення головний фігурант «справи СВУ» академік Сергій Єфремов помер в одному з таборів ГУЛАГу через 9 років — 10 березня 1939–го.
10 березня 1995 року в матеріалі «Перший квартал «чеченської п’ятирічки» газета «Ізвєстія» (за часів Бориса Єльцина вона ще дозволяла собі таке, а вже за першої каденції Володимира Путіна — ні) з прикрістю писала: «Підіб’ємо деякі підсумки кварталу... Втрати російських військ склали за реальними (хоча й доволі приблизними) оцінками від 2 до 5 тисяч убитими. Загинуло також щонайменше від 1,5 до 2 тисяч російських громадян, які воювали на боці Дудаєва, а також кілька тисяч мирних жителів Чечні. Понад 300 тисяч, третина населення республіки, стали біженцями...» А за півстоліття перед тим на тих же теренах розігрувалася інша трагедія — депортація 1944 року. Жахливі документи тієї доби у своїй праці «Застукали сердешну волю...» наводить Іван Дзюба:
«Цілком таємно»
«Наркомові Внутрішніх справ тов. Л.П.Берії.
Тільки для Ваших очей.
З огляду на нетранспортабельність і з метою неухильного виконання в строк операції «Гори» змушений був ліквідувати більше 700 жителів у містечку Хайбах.
Полковник Г.Б.Гвешиані»
«Грозний, УВС, Гвешиані.
За рішучі дії в ході виселення чеченців у районі Хайбах ви представлені до урядової нагороди з підвищенням у званні. Вітаю.
Нарком внутрішніх справ СРСР Берія».
І носила ж їх після того земля, і одержували вони пристойні пенсії, і виступали зі спогадами перед дітлашнею в галстуках кольору їхнього прапора, кольору крові.
Далі буде.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник