Таємниці Неабиякого

Дивне ім’я в українському історичному пантеоні: «Драгоманов». З одного боку, чи не всі про нього щось чули, бодай зі школи. З іншого, зупини випадкового перехожого й поспитай — він тобі й Шевченка коротко схарактеризує, і Мазепу, й Бандеру навіть. А от Драгоманова — навряд. Схожа ситуація і поміж просунутих читачів — не випадково ж видавці пропонують книжки про нього під такими назвами: «Невідомий Драгоманов» (К.: Хроніка 2000; перша збірка вийшла 2009–го, друга — 2011–го) або «Відомий–невідомий Драгоманов» (К.: Видавництво НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2012).

Аномальність ситуації в тому, що у позаминулому столітті Михайла Драгоманова вважали другою після Герцена величиною східноєвропейської політичної філософії — більшою за Плєханова, Лаврова, не кажучи про Лєніна. Сучасні культурологи не змінили думки. То чому ж сьогодні так мало знаємо про цей феномен?

Приблизну відповідь можна відшукати у книжці «Михайло Драгоманов у спогадах» (К.: Либідь), яка здобулася на лавреатство минулорічного рейтинґу не так навіть насвітленням малознаної біографії, як сміливим упорядкуванням. Укладачі І.Гриценко та В.Короткий запропонували поряд із мемуарами рідних, друзів, прихильників Драгоманова також спогади його наукових, ідеологічних та політичних опонентів, аж до непримиренних. До того ж, розуміючи іманентну хисткість будь–яких спогадів (пам’ять–бо людська недосконала), вони подали коментарі–спростування сучасників на свідчення одне одного. Внаслідок утворився, сказати б, стереоефект, що надав героєві книжки об’єму порівняно з підручниковими трафаретами.

Збірка добре збалансована побутовими й політично забарвленими спогадами. Починається зі згадувань сестри Драгоманова, відомої у літературному каноні під псевдо Олена Пчілка — і починається, як годиться, здалеку: «У сім’ї збереглась пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині». Дитячі й гімназійні роки майбутнього інтелектуального й морального авторитета не позначені якоюсь винятковістю. Проте за кілька місяців до випуску його — відмінника — виключають iз гімназії за публічну незгоду з покаранням одного з товаришів.

Ім’я Драгоманова ста­­ло відоме в Києві, коли на останньому курсі Університету св. Володимира він захищав дисертацію з античної історії — ця робота (та нинішня її оцінка) опублікована у згаданих альманахах «Хроніки 2000». У нашій же збірці міститься протилежний погляд тодішнього опонента захисту професора В.Модестова: «Ученая несостоятельность диссертации... производила при чтении самое тяжелое впечатление». Спроба «провалити» молодого ученого не вдалася й, до всього, викликала резонанс у київській пресі.

Попри роздратування­ старої професури, М.Дра­гоманова таки допу­стили до викладання, і його лекції одразу стали збирати студентські аншлаги. Бо, пише Софія Русова, «римська історія, як її викладав М.П., це була не мертва давнина, а була з неї жива критика на монархізм та абсолютизм... Ці лекції викликали у тогочасних студентів порівняння з тою монархічною державою, в якій вони жили».

У цій характеристиці — ключ до розуміння того, ким же був насправді Михайло Петрович Драгоманов. Як ученого і викладача історичні факти цікавили його насамперед тим, що ілюстрували, як народжуються, живуть і помирають політичні ідеї та засновані на них державні режими. Хтось із мемуаристів назвав його «політичним письменником» — тоді під словом «письменник» розуміли кожного, хто мислив письмово: літераторів, критиків, філософів. Як на сучасну мову, йому би личив статус політолога. А може, й політтехнолога (у кращому розумінні), бо, як зазначав іще сто років тому професор Петербурзького університету Іван Гревс, Драгоманов у своїх статтях подавав «уроки практическим политикам».

До цих уроків прислухалися навіть відверті політичні опоненти. У спогадах, писаних ідеологами «білого» руху вже після Жовтневого (1917) перевороту, струмить захоплення прогностикою Драгоманова, якій колись не надали значення: про те, наприклад, що соціалісти у разі захоплення влади встановлять терористичний режим, а внутрішньопартійна робота зведеться до «истребления отдельных шпионов и чиновников тайными уголовными судами».

За радянських часів усіх цих пересторог у працях Драгоманова «не бачили» й обережно зараховували його до «соціалістів». Утім, як читаємо у спогадах з кінця ХІХ ст., «все мы были тогда более или менее социалистами, очень плохо знавшими, что такое социализм». Краще за інших знав, що то за звір, один із «батьків» російської соціал–демократії Павєл Аксельрод, якому належить дещо химерне, як на сучасну термінологію, визначення Драгоманової орієнтації: «Либерал–демократ с симпатиями к социализму».

У тій же статті, де ­йшлося про небезпеку захоплення соціалістами влади і запровадження терору, у Драгоманова є така фраза: «Соціалізм — це справа затяжна». Цього висновку йому довго не могли подарувати революціонери — аж поки не пересвідчилися на прикладі більшовиків у правоті політолога–прогнозиста.

Ще один мемуарист свідчить, що Драгоманову були притаманні «идеи умеренного реформистского социализма... Он подчеркивал важность охранения прав гражданина и человека от всемогущества центральной, даже республиканской и демократической власти, от государственного якобинизма, отыскивая ему противовес в широком развитии местных свобод». Схоже, що Михайло Драгоманов провіщав політичний феномен, що став реальністю лише за сімдесят років по його смерті під назвою «шведський соціалізм».

Книжка «Михайло Драгоманов у спогадах» провокує й на інші екзотичні припущення. За браком місця пропонуємо читачам далі самотужки розв’язувати цей інтелектуальний кросворд. Насамкінець — лише промовиста цитата очевидця: «Люди мимоволі почували, що мають перед собою неабиякого».

КОРОТКІ СПИСКИ

Подаємо офіційні результати ХIV Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року‘2012». У правому стовпчику підсумкової таблиці — рейтинґ книжки: кількість набраних балів поділена на кількість експертів у номінації

НОМІНАЦІЯ «МИНУВШИНА»

Популярні видання / історична белетристика

1. Хотинська битва 1621 — битва за Центральну Європу. — К.: Балтія–Друк, 216 с.(с) 79,85

2. Сергій ЄКЕЛЬЧИК. Історія України: становлення модерної нації. — К.: Laurus, 376 с.(п) 61,38

3. Віктор ГОРОБЕЦЬ. Україна: десятиліття «золотого» спокою та доба революційного збурення. 1638–1650. — К.: Кріон, 240 с.(п) 40,15

4. Володимир В’ЯТРОВИЧ. Історія з грифом «Секретно». Нові сюжети. — К.: Часопис, 240 с.(о) 33,77

5. Павло–Роберт МАҐОЧІЙ. Ілюстрована історія України. — К.: Критика, 448 с.(п) 31,23

6. Олександр ДОНІК. Україна: у переддень та в добу ліберальних реформ 1860–1870 років. — К.: Кріон, 240 с.(п) 21,92

7. Валерій СОЛДАТЕНКО. Україна: 1917 рік. — К.: Кріон, 212 с.(п) 18,62

8. Ярослав ТИНЧЕНКО. Військово–морські сили України 1917—1921; Панцирні потяги, панцирники та залізничні війська у Визвольній війні 1917—1921 рр. Сер. Militaria Ucrainica. — К.: Темпора, 116+112 с.(к) 18,46

9. Ярослав ЯНЧАК, Андрій КОЗИЦЬКИЙ. Крила над Галичиною. Нариси з історії повітроплавання та авіації у Галичині кінця ХVІІІ — початку ХХ ст. — Л.: Апріорі, 224 с.(п) 17,46

10. Україна — Білорусь (у 2 частинах); Україна — Угорщина (у 2 частинах). — К.: Хроніка 2000, 404+448+364+462 с.(п) 16,69

11. Ave, Ukraina! Декларація про державний суверенітет України. У двох книгах. — К.: Освіта України, 1432+1296 с.(п)

12. Василь ВЕРИГА. Листопадовий рейд 1921 року. — К.: Стікс, 320 с.(п) 10,46

13. Олександр ДРОБАХА. Українські таємниці Франції. — К.: Смолоскип, 184 с.(п) 10,15

14. Євген СИНИЦЯ. Перунові діти. Військова справа слов’ян на початку Середньовіччя. Сер. Militaria Ucrainica. — К.: Темпора, 276 с.(к)

Дослідження / документи

1. Наталя ЯКОВЕНКО. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVI — початку ХVIІІ століття. Сер. «Золоті ворота». — К.: Laurus, 480 с.(п) 74,00

2. Українська інтелігенція і влада: Зведення секретного відділу ДПУ УРСР 1927—1929 рр. — К.: Темпора, 756 с.(п) 34,69

3. Леонід ЗАЛІЗНЯК. Стародавня історія України. — К.: Темпора, 542 с.(п) 29,08

4. Ярослав ДАШКЕВИЧ. Майстерня історика. — Л.: Піраміда, 792 с.(п) 27,38

5. Єжи ТОПОЛЬСЬКИЙ. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації. «Історична серія». — К.: К.І.С., 400 с.(о) 26,85

6. Іван ПАТРИЛЯК. Перемога або смерть. Український визвольний рух в 1939—1960 рр.; «Встань і борись! Слухай і вір...» Українське націоналістичне підпілля та повстанський рух 1939–1960 рр. — Л.: Центр досліджень визвольного руху; Часопис, 512+592 с.(о) 26,23

7. Віталій МИХАЙЛІВСЬКИЙ. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині ХІV — 70–х роках ХVІ століть. — К.: Темпора, 450 с.(п) 24,46

8. Алексей ТОЛОЧКО. Киевская Русь и Малороссия в ХІХ веке. Сер. «Золотые ворота». — К.: Laurus, 254 с.(п) 21,23

9. Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко. — К.: Laurus, 624 с.(п) 19,85

10. Петро ЧАСТО. Вільне слово американської України. — Нью–Йорк: Ukrainian Book; Ужгород: TIMPANI, 816 с.(п) 17,23

11. Володимир В’ЯТРОВИЧ. Друга польсько–українська війна 1942—1947. — К.: Києво–Могилянська Академія, 368 с.(о) 17,15

12. Грегор ДАЛЛАС. Примарний мир. 1945. Незавершена війна. — К.: Темпора, 770 с.(п) 14,69

13. Нариси історії Української революції 1917—1921 років: у 2 кн. Книга друга. — К.: Наукова думка, 462 с.(п) 12,92

14. Роберт СЕРВІС. Товариші. Комунізм: світова історія. — К.: Темпора, 616 с.(о) 11,46

Біографії / мемуари

1–2 Михайло Драгоманов у спогадах. — К.: Либідь, 312 с.(п) 38,15

1–2 Сергій ЄФРЕМОВ. Щоденник. Про дні минулі (спогади). — К.: Темпора, 792 с.(п) 38,15

3 Євген ЧИКАЛЕНКО. Щоденник (1919—1920). — К.: Темпора, 720 с.(п) 37,92

4 Дмитрий ГОЙЧЕНКО. Красный апокалипсис: сквозь раскулачивание и Голодомор. Сер. «Мемуари». — К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 400 с.(п) 33,23

5 ГЛУЗМАН С.Ф. Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента. — К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 520 с.(о) 33,15

6 Українська Гельсінська спілка у спогадах і документах. — К.: Ярославів Вал, 812 с.(п) 28,23

7 Роман КОВАЛЬ. Іван Ремболович; Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею; Отаман Зелений. Сер. «Отаманія ХХ століття». — К.: Історичний клуб «Холодний Яр»; Вінниця: державна картографічна фабрика; Кам’янець–Подільський: Медобори–2006, 472+472+464 с.(п) 28,15

8 Мішель ТЕРЕЩЕНКО. Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко (1886—1956): надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся. — К.: Ніка–Центр, 256 с.(п) 23,85

9 Олександр БАЛАБКО. Київ, Іринінська, Лифарям... Повість за листами митця. — Чернівці: Букрек, 236 с.(п) 22,00

10 Анна РЕЙД. Ленінград: трагедія міста в блокаді 1941—1944. — К.: Темпора, 501 с.(с) 21,54

11 В. М. РИЧКА. Святий рівноапостольний князь Володимир Святий в історичній пам’яті. — К.: Скіф, 208 с. 17,23

12 Українки в історії. ХХ—ХХІ століття. — К.: Либідь, 288 с.(п) 12,31

13–14 Віктор ЖАДЬКО. Кирило Осьмак: Заповідаю вам Україну. — К.: Експрес–поліграф, 344 с.(о) 10,77

13–14 Юрій ГОРЛІС–ГОРСЬКИЙ. «Ми ще повернемось!» Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листування. Сер. «Отаманія ХХ століття». — К.: Історичний клуб «Холодний Яр»; Вінниця: державна картографічна фабрика, 432 с.(п) 10,77