Де подівся Крихітка Єнот?

Дорогий Кррр, у своєму останньо­му листі ти просив мене ділитися свіжими враженнями. Хоча те, про що я хотіла би тобі розповісти, не так «свіже», як «настояне» — мене не перестають дивувати їхні посмішки і запитання типу «Як справи?». Гадаю, щось подібне відчували наші радянські люди, коли потрапляли у закордонний супермаркет: різноманіття й різнокаліберність товарів у яскравих обгортках їх просто засліплювали. Мене ж засліплюють ці американські посмішки (опис асортименту їхніх супермаркетів відкладаю до наступного разу). У обох випадках — культурний шок!

Паралельно мене не перестають дивувати стереотипні запитання з України: «А дійсно їхні посмішки фальшиві?». «Ну, можливо, якоюсь мірою і фальшиві, зважаючи на те, скільки часу і грошей вони приділяють дантистам», — пробувала я спочатку знайти якесь раціональне зерно в цьому запитанні. А потім зрозуміла, що, швидше за все, моїм інтерв’юерам нецікава відповідь. Суть — поставити запитання, яке більше є твердженням. Якийсь такий пережиток холодної війни: якщо там щось і може бути краще, то точно що брехняцьке.

Так от — вони тут дуже вітальні, винятком був хіба що офіцер на паспортному контролі, натренований наганяти страх на небажаних заокеанських зайд. Звісно, що, напевне, найосяйніше усміхаються і цікавляться твоїми справами у магазинах.

«Ага, все, що вони хочуть, — витягти побільше грошей із клієнтів», — скажуть коментатори. А наших продавців, я так розумію, гроші не цікавлять. Хоча я не заморочуюся маркетинговими кампаніями і, замість відслідковувати нескінченні розпродажі, вирішила частіше бувати на природі — благо, Америка велика, простори неозорі і в межах години їзди від нашого дому є кілька природних парків. Як правило, паркінги в цих зонах не пустують, а у вихідні дні взагалі важко знайти вільне місце: у Каліфорнії люди поведені на здоровому способі життя. Часто проторені доріжки у цих «зелених зонах» використовують як бігові чи велосипедні треки. І кожен, кожен — від підлітка до старенького — до тебе усміхнеться, дехто помахає рукою, а дехто привітається і запитає відоме: «How are you?».

І тут мені пригадується Каша Сальцова з її описом київських бігунів із білими навушниками, які намагаються «не розплескати внутрішні Манхеттени». Та що тут говорити! Скільки з нас цим грішать: навушники у вухах і маска «не підходь — уб’ю!» на обличчі, як спосіб відгородитися від несимпатичної дійсності. Так, проблеми нашарувалися, цінності зсунулися, орієнтири замінили дезорієнтації, і під цими пластами, на жаль, загубилося багато вічного і прекрасного, як от Крихітка Єнот і його закличне «Поділись усмішкою своєю». Пам’ятаєш, як він співав, що від усмішки стане всім світліше і що якщо ти нею поділишся, то вона до тебе обов’язково повернеться?

Гадаю, що питання про американські посмішки мало б звучати так: «Чи дійсно вони весь час усміхаються?».

Щодо міри фальші і щирості, то, як на мене, краще чути на свою адресу теоретично індиферентне «Як справи?», підкріплене усмішкою, ніж відверте «Пішов ти».