Юрій Мусатов зі своєю «хмариною». Фото автора.
На двох останніх міжнародних симпозіумах кераміки у столиці українського гончарства — селищі Опішня на Полтавщині — журі присуджувало гран–прі та перше місце роботам художника–кераміста Юрія Мусатова. За словами Юрія, всерйоз він почав займатися керамікою як «вільний художник» тільки з 2008 року. За цей час, крім «класики жанру», опанував і кераміку промислову та архітектурну, порцеляну, промисловий дизайн, скульптуру. Постійно «мігрує» навіть у просторі. Донедавна його представляли як львівського художника, тепер нагадують про конотопську прописку. То «чий» він?
— Судіть самі, — відповідає 31–річний митець. — Народився я в Конотопі на Сумщині, там закінчив дитячу художню школу. Потім навчався у Сумському вищому училищі мистецтв і культури. Фахову вищу освіту здобув у Львівській національній академії мистецтв, півтора року там працював. А зараз повернувся до Конотопа, де живе мама. Водночас із задоволенням відгукуюсь на запрошення попрацювати в Опішні на базі Національного музею–заповідника українського гончарства. З глиною я познайомився в училищі, де нас також учили ліпити традиційні шкатулки, драконів тощо. Хоча й тоді у мене вони виходили більш конструктивістськими. А на четвертому курсі, коли вже готували дипломні роботи, до нас прийшов викладати знаний кераміст Григорій Миколайович Протасов. Із ним у різні стилі «занурювалися» вже глибше. Мабуть, із того й почалися мої пошуки.
— Минулорічного жовтня в Опішні відбулася презентація твоєї персональної виставки під назвою «Хмароутворення». Хоча спочатку «хмарини» Юрія Мусатова пропливли, здається, над Польщею...
— Насправді то були дві різні виставки. На першій, також персональній, у польському місті Шидловець експонувалися 14 робіт, які створив під час піврічного перебування у цій країні на стипендії для молодих художників зі Східної Європи. В Опішні ж презентували не тільки мою виставку, а й кераморезиденцію, яку випало «обживати» першому. Започаткували її також місцеві «музейники», даючи можливість тому чи іншому художнику–керамісту жити і творити у них цілий місяць. За цей час виліпив тут 17 нових «хмарин», які представили на тій виставці. Таку резиденцію вважаю неоціненною знахідкою передовсім для молодих керамістів, які не мають своїх майстерень і печей.
— Невже вони залишаються тільки у мріях?
— Для мене і для багатьох колег — так. Коли винаймав квартиру у Львові, то ліпив там просто на кухні. В Конотопі ж біля маминого приватного будинку є невеликий сарайчик, який хочу облаштувати під майстерню. А за якісну німецьку піч для випалювання кераміки треба заплатити щонайменше три тисячі євро плюс кошти за доставку. Де знайти такі гроші? Не кажучи вже про глину, глазурі, інші матеріали, які постійно дорожчають.
— Як вдається виживати «вільному» художнику–керамісту на творчих хлібах, без якогось стабільного заробітку?
— Та бачите ж — іще живий. А якщо серйозно, то буває дуже непросто. Моя творчість тече по двох руслах. Перше з них, як кажуть поляки, «унікатове», бо всотує в себе художній ексклюзив. А друге — то дизайн: посуду, речей, інтер’єру, власне, будь–чого. Останнє нібито комерційно привабливіше, але... Все те також далеко не «ширвжиток». А спробуй–но виготовити, скажімо, якісний дизайнерський посуд із неякісного матеріалу, який переважає в Україні. Тому нові розробки поки що найчастіше залишаються в ескізах. До того ж потенційних замовників, покупців призвичаїли до дешевої «штамповки», кітчу, що «пливе» до нас переважно з Китаю.
— За визнанням фахівців–експертів, у тому числі й закордонних, рівень сучасної української художньої кераміки не поступається європейським і світовим аналогам. Водночас законодавцями мод у цій мистецькій царині вважаються Німеччина, Японія, США. Як гадаєш, чому?
— Просто наші художники мало «світяться» на Заході, загалом у світі, там їх не знають. Усе знову впирається в гроші. Були б кошти і люди, котрі займалися б «розкруткою» українських керамістів, наші, певен, також звучали б скрізь. Одних лише сайтів, сторінок у соціальних мережах недостатньо. Потрібно їздити, виставлятися й у мистецьких «столицях» світу. А кераміка чи скульптура — це не книга, яку можна повезти із собою у портфелі.
— В Опішні ти перебуваєш стільки часу, що статус її гостя, вже, мабуть, «затісний» для тебе. Хоча гончарна слава цього селища «стоїть» на традиціях народного мистецтва, які нібито не суголосні твоїй творчості.
— Ні, Опішня мені зовсім не чужа. Навпаки, тут завжди почуваються, як удома. Хоча й не ліплю горщиків, левів, куманців чи «баринь». Та є ж люди, які з успіхом робили й роблять це протягом десятиліть — навіщо ж копiювати? Мені цікаво робити те, що народжується у моїй голові. Водночас захоплююся творчістю видатних опішнянських майстрів і продовжувачів їхньої справи.
— Отже, її кераморезиденція не зачинена для тебе й сьогодні?
— Та я із неї й досі не виїхав. Продовжую тут працювати над новим проектом. То будуть також абстракції, але вже не хмари. Мабуть, «похідне» від них із іншої, водної, стихії.
Колишню Арку дружби народів у Києві Міністерство культури України визнало такою, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих памʼяток України. Монумент втратив статус памʼятки історії і тепер його можна демонтувати. >>
Пункт закону про медіа, який посилює вимоги щодо використання державної мови в ефірах українськомовних програм набере чинності 17 липня. Він допускатиме іноземні мови на телебаченні лише у вигляді окремих слів чи виразів. >>
У Львові завершився архітектурний конкурс на проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Іллі Мечникова. Переможцями стала команда архітекторів з Хмельницького — Віктор Голубєв та Дмитро Райфшнайдер. Конкурс тривав три місяці. >>
Нарешті у кінотеатрах з 9 травня можна подивитися художній фільм «Будинок «Слово». >>
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
У Черкаському обласному музеї «Кобзаря» тамтешня колекція мистецької шевченкіани збагатилася ще однією картиною — портретом Тараса Шевченка. >>
