Тиждень тому Леонід Данилович святкував ювілей — десять років з того дня, як його було обрано Президентом України. Найближчого понеділка у Кучми буде ще один привід, аби перехилити чарчину-другу: 19 липня 1994 року він офіційно приступив до виконання обов'язків Президента. Великому везунчикові, до всього, пощастило пробути на посаді гаранта цілих чотири «зайвих» місяці. Але в листопаді Леонід Данилович таки збере з кабінету на Банковій усі свої піджаки, книжки та сімейні фотографії і піде на відпочинок — бавити внука, пестити пухнастого собачку та далі мріяти про Марси-Місяці. Про «епоху Кучми» ще тривалий час будуть говорити, писатимуть статті й дисертації, складатимуть пісні тощо. Побіжний екскурс у президентство Кучми зробила й «УМ». Щоправда, це не хроніка правління Л. Д., а, радше, підбірка епізодів, що яскраво показали владний характер людини, яка керувала нами впродовж десяти років.
Історія приходу Леоніда Кучми у велику політику нагадує «американську мрію». Виходець із бідної селянської сім'ї, з чернігівської глухомані, виріс до рівня гендиректора Південного машинобудівного заводу в Дніпропетровську, потрапив до Верховної Ради, став Прем'єр-міністром і, нарешті, Президентом. З кар'єрою Леоніду Даниловичу щастило. Карта долі в часи посадового злету Л. Д. завжди лягала якнайкраще. Навіть тоді, коли Кучма не проявляв до «гри» особливого інтересу, певні сили самі виштовхували його на «козирні» посади.
«За великим рахунком, [мене в політику] зовсім не тягнуло, — писав у своїй книзі «Про найголовніше» Леонід Кучма. — У мене була справді улюблена робота (директора «Південмашу». — Авт.), якій я віддав майже все своє життя, для якої не шкодував ні сил, ні здоров'я, і без цієї роботи я себе не уявляв».
Та в політику його таки «затягло». Спершу — в нардепи, хоча за два роки депутатства колишній партактивіст Кучма не промовив жодного слова з парламентської трибуни (а часи, зауважмо, були гарячі й переломні для України — 1990—1992 роки)! Зате вправно використовував навички гри у преферанс на ниві кулуарної політики: мав своє лобі у вищих ешелонах влади, а також підтримку «директорського корпусу» парламенту. Саме ці дві сили запропонували Даниловичу очолити Кабмін. Той опирався, але після тривалих вмовлянь таки погодився.
Прем'єром мало кому відомий нардеп Кучма став у жовтні 1992 році, коли на хвилі чергової кризи пішов у відставку Вітольд Фокін. Частина парламенту бачила в Кучмі панацею від економічного лиха, яке насувалося на Україну. Ціни зростали щоденно, у магазинах порожніли полиці, знецінювалися купоно-карбованці. Кандидатура успішного директора успішного заводу здавалася фактором стабільності для молодої держави. Як підсумок — аж 316 голосів «за» колег-депутатів.
Однак держава — організм складнiший, ніж завод із виготовлення ракет та (згодом) тролейбусів. «Дуже важко мені було оволодівати наукою управління не одним підприємством і навіть не галуззю, а економікою цілої держави», — зізнався пізніше Леонід Данилович. Проблему Кучми-92 політологи пов'язували з тим, що він сприймав Україну як великий завод, а себе — як його директора. Всі управлінські віжки він хотів тримати у своїх руках. Тому вже через місяць після затвердження Кучма прийшов до парламенту з проханням наділити Кабмін правом упродовж половини року видавати декрети, які мали б силу законів. Бо криза, мовляв, вимагала «приймати надзвичайно швидкі й оперативні рішення у сфері економіки». Парламент, зворушений рішучою реформаторською риторикою Л. Д., пішов назустріч.
Минав час. Декрети штампували з великою швидкістю, часто вони суперечили один одному. Деякі з них — передусім, про довірчі товариства (трасти) — аговкнулися українцям квадрильйонами втрачених купонів. Про те, що Кучма був «хрещеним батьком» історії з фінансовими пірамідами та іншими «МММами», зараз згадувати якось не прийнято. Зате всі пам'ятають, що в 1993-му році в Україні було зафіксовано найвищий рівень інфляції, а ціни зросли майже у сто разів. Минули півроку, відведені Кучмі для виходу з кризи. Прем'єр прийшов у парламент і... попросив продовжити термін особливих повноважень. Депутати йому відмовили.
Через півроку Л. Д. пішов у відставку. В урядових невдачах він звинуватив парламент і адміністрацію слабкого тоді Президента Леоніда Кравчука. Як не дивно, народ цьому повірив. За Кучмою закріпилася репутація «реформатора», якому не дали нічого зробити. Як бачимо, вже на світанку політичної кар'єри у Леоніда Даниловича проявилися ті риси, за якими ми спостерігаємо впродовж уже десяти років. Це майже ніцшеанська жадоба влади й перекладання вини на когось крайнього.
«Коли я ішов з посади Прем'єр-міністра, то я і собі дав слово, і сім'ї своїй, це я говорю абсолютно чесно, назад до великої політики не повертатися. Тому що, будучи Прем'єр-міністром, за одинадцять місяців я наївся стільки, що одній людині дуже навіть багато», — такі слова Кучми наводить у книзі «Третій Президент» журналіст Юрій Луканов. Проте й цього разу з'явилися обставини, які знову «затягли» Л. Д. у політику.
Навесні 1994 року мали відбутися дострокові вибори до парламенту, а влітку — на посаду Президента. Спершу Леонід Кучма вирішив балотуватися у нардепи. Мандат йому вдалося вибороти без особливих проблем: по одному з округів Чернігівщини за нього віддали свої голоси понад 90 відсотків виборців. «Через пару днів після виборів до мене в Дніпропетровськ з'явилася ціла делегація — фактично, цвіт індустрії країни, — розкаже згодом Кучма. — «Що ж, Даниловичу, результат добрий, але можна й краще. У розумінні — більше. Ми впевнені, що тобі потрібно виставляти свою кандидатуру на президентських виборах». Кучма здивовано перепитав: «Де?!», але після вагань і роздумів таки погодився на пропозицію колег по директорському цеху.
Кандидатів було близько десятка, проте з самого початку фаворитами називалися два Леоніди: Кравчук і Кучма. Команда екс-Прем'єра вправно вибудувала кампанію Даниловича. Президенту-невдасі Кравчуку протиставлявся прибічник «порядку та порядності», «запеклий борець із мафією та корупцією», «людина справи», до того ж реформатор і нібито демократ, більше орієнтований на Схід і російськомовний електорат. Макаровичу з іміджем першого будівничого , котрого певний час вважали фаворитом виборів, забракло іміджу першого будівничого нової української державності й гасел на кшталт «Головне, що в Україні не пролунали постріли». У другому турі, що відбувся 10 липня, Кучма переміг Кравчука: 47,45 відсотка проти 45,06. «Україна молода», між іншим, тоді писала: «Винятковість ситуації й прецедент для України, власне, в тому, що керівника, так само винного у скочуванні економіки донизу, керівника, на чиїй совісті лежить велика частина серцевих нападів, пов'язаних із спостереженням цінників у магазинах, обрано главою держави. Як це не банально, але можна вкотре твердити — Україна проголосувала проти Кравчука. Вона проголосувала за зміни. Але чи за Кучму?»
19 липня 1994 року в Маріїнському палаці пройшла церемонія передачі влади. «Після неї, — згадає згодом Кучма, — ми з Кравчуком піднялися у парадний президентський кабінет, поговорили, вирішили, що нам необхідно буде співробітничати на благо країни. Зрозуміло, ми не стали одразу ж друзями — скоріше, ця зустріч нагадувала те, як після бою обіймаються боксери». Кучму ще тривалий час дратувало, коли в його кабінеті згадували ім'я попередника. Л. Д. мав на Л. М. зуб за те, що Кравчук неодноразово встромляв йому палиці в колеса уряду. Кучмі здавалося, що його реформаторські здібності недооцінюють. Це било по кипучих амбіціях Даниловича. Він засукав рукави і спільно зі своєю командою окреслив чіткий курс: на реформи!
Однак гасла й благі наміри — це навіть не половина успіху. Невдовзі весь романтизм й ентузіазм кудись поділися, а в коридорах Банкової почали приживатися інтриганство та фаворитизм. Кажуть, головну роль у зародженні цих ганебних речей в АП відіграв її глава Дмитро Табачник. «Сірий кардинал» нажив собі чимало ворогів, а у курилках парламенту навіть з'явився неологізм — «дімократія». Нинішньому віце-прем'єру з гуманітарних питань у сфері інтриг міг би дати фору, либонь, тільки Віктор Медведчук — такий собі «супер-Табачник-2002—2004». Нинішній лідер есдеків, між іншим, теж «набивався» в компанію до пана Кучми, однак постійно отримував відкоша. Президент критикував не зовсім чистий бізнес команди Медведчука, а той у відповідь називав Л. Д. людиною, «яка ніколи не буде корисною для України». Хто б тоді міг подумати, що ці дві особи колись стануть головним владним тандемом України?!
Серед речей, які змінили романтично-реформаторську натуру Кучми на сплав зловживань та марнотратства, можна назвати й такий епізод. Відомий сьогодні політолог, а в 1993-му один із «штабістів» Кучми Дмитро Видрін в одному зі своїх матеріалів згадує: «Епоха Кучми почалася, на мій погляд, зі звичайного дивана... Мені випадково довелось бути присутнім під час розмови тоді ще кандидата в президенти країни й одного з рядових, на рівні овочевої бази, бізнесменів із групи підтримки. Бізнесмен говорив, що, мовляв, не личить такому політику сидіти в кабінеті на дермантиновому дивані. І запропонував привезти справжній шкіряний. Невибагливий тоді Леонід Данилович відповів, що йому, мовляв, все одно, на якому дивані сидіти, та й грошей нема на натуральну шкіру. На це «овочівник» відповів: «Це ж буде зовсім безплатно!»
Згодом звичка навідуватися до Кучми з усілякими гостинцями набула великої популярності. На зміну диванам прийшли, приміром, дорога яхта, подарована Л.Д. на 64-річчя, коштовна гвинтівка, яку Даниловичу запрезентував тоді ще «губернатор» Донеччини Віктор Янукович, відпочинок у Баден-Бадені, і це далеко не весь список. Зростали й апетити гаранта: якщо в 94-му Кучма не міг собі дозволити шкіряний диван, то вже через п'ять років витратив аж два з половиною мільйони доларів (з держбюджету!) на меблі для апартаментів на Банковій.
Одним із проявів фаворитизму є явище, коли начальник постійно «вигороджує» свого підлеглого. Буває — безкорисливо, а буває — з певними взаємовигодами. За десять років президентства Кучма мав чимало таких підлеглих. Про одного з них Леонід Данилович писав: «Колись до мене підійде мій уже зовсім дорослий онук і запитає: «Діду, а що ти вважаєш найбільшою у своєму житті помилкою?» ...І тоді я скажу: «Я можу назвати свою головну помилку навіть на прізвище: її звуть Лазаренко».
Павло Іванович був призначений на посаду Прем'єр-міністра 28 травня 1996 року. Він став черговим представником «дніпропетровського клану», який Л. Д. поступово розсаджував по столичних кабінетах. Цікаво, що Кучма призначив колишнього голову Дніпропетровщини Прем'єром (а перед тим — першим «віце») вже тоді, коли той, м'яко кажучи, використовував своє становище не для благородних цілей. І вже тоді Кучма знав про «подвиги» свого Прем'єра.
Через рік, 19 червня 1997 року, Лазаренко пішов у відставку. Офіційною підставою став стан здоров'я Павла Івановича, хоча діагнозу «тромбофлебіт» передувало значне зростання недовіри до «Хазяїна». Рейтинг Лазаренка вже зашкалював за президентський, і лихі язики просторікували, ніби Кучма був дуже невдоволений тим, що Прем'єр не бажав по-чесному ділитися з «Папою».
Відсторонений від влади, Лазаренко включився у процес розбудови партії «Громада», яка невдовзі оголосила про перехід в опозицію. На виборах-98 партія, попри спротив адмінресурсу, здолала 4-відсотковий бар'єр. Але депутатським мандатом Лазаренко насолоджувався недовго. Почалися обвинувачення в корупції з боку Генпрокуратури, «підвищене спітніння», рішення парламенту про позбавлення недоторканності, панамський паспорт. Невдовзi Лазаренка затримали американцi при перетині кордону. Зараз Павло Іванович чекає остаточного вироку каліфорнійського суду.
Злет і падіння Лазаренка викрили ще кілька рис «кучмізму». Передусім, це кругова порука. Леонід Данилович тримав Лазаренка на посаді, знаючи про його «звитяги». А скільки таких «птахів» ще залишилося в Кучминих «гніздах»? Друга риса, яка викрилася в ході конфлікту з Лазаренком, — мстивість влади. Павло Іванович — яскравий випадок того, як розправляються з «ренегатами».
Є й третій висновок, але він стосується ери «посткучмізму». На своїй останній прес-конференції в Україні Павло Іванович сказав: «Лазаренко — не ангел. І це, на жаль, чесно... Є межа. Сьогодні одна сторона цю межу переступила. Аналогічно переступить її й інша сторона».
Розповідаючи про перший (як виявилося наприкінці 2003 року — нульовий) термін Кучми, слід особливо виокремити прийняття Конституції. По-перше, це справді знакова подія для українського державотворення. По-друге, вона ще раз показала, наскільки в нашого нинішнього Президента загострене почуття жадоби до влади. Щойно екс-директор «Південмашу» потрапив на Банкову, він заявив: «Народ має зрозуміти, що глава держави один, це — Президент». Верховна Рада, очолювана тоді соціалістом Морозом, боролася за збереження якомога сильніших рис парламентаризму, натомість Леонід Данилович хотів бути гарантом такої Конституції, яка давала б йому якомога більше влади. (Порівняйте це з ідеєю політреформи, до якої Кучма дозрів лише зараз, перед загрозою повалення його режиму!) Затяжну конституційну кризу, яку не могла вирішити на свою користь жодна зі сторін, Кучма спробував розв'язати силою, видавши указ про проведення всеукраїнського опитування про довіру Президентові та парламенту. Плесбіциту, щоправда, не вийшло: невдовзі, влітку 1995-го, Президент і депутати на чолі з Морозом підписали так званий «Конституційний договір», який регламентував відносини між гілками влади на цілий рік і засвідчив попередній розподіл влади все ж таки більше на користь гаранта ще старої, УРСРівської Конституції.
Але перемир'я між двома гілками влади виявилося ілюзією. Це яскраво проявилося влітку наступного року. Депутати виробили проект Конституції, який максимально враховував інтереси більшості фракцій. Але цей документ давав Президентові менше повноважень, аніж хотілося Кучмі. Тому Леонід Данилович видає указ про проведення восени референдуму, на якому народ сам мав би прийняти Конституцію. На затвердження Кучма виносив конституційний проект, який з'явився на руках депутатів ще в березні. Фактично Президент ігнорував тримісячну робота парламентаріїв над доопрацюванням Конституції й погрожував схилити країну до диктаторського варіанту Основного закону.
Складалося враження, що референдум неминучий. Суперечності, які виникали всередині Верховної Ради, здавалося, вирішити просто неможливо. Комуністи, приміром, відстоювали автономію Криму й виступали проти національних символів України. Націонал-демократи мали діаметрально протилежні погляди. Спікер Олександр Мороз, спостерігаючи за фактично тупиковою ситуацією, об 11-й вечора 27 червня, звертаючись до депутатів, процитував героя з «Кавказької полонянки»: «У нас з вами звідси лише два шляхи: або в прокуратуру, або в ЗАГС». Нардепи взялися до роботи, представник конституційної комісії Михайло Сирота простояв на трибуні цілу ніч, і вже о пів на десяту наступного ранку 315 голосами ВР прийняла нову Конституцію. За кілька хвилин до цього моменту в парламенті з'явився Президент. Виступаючи з трибуни, він вибачився «за те, що, може, не зовсім коректно стимулював цей (конституційний. — Авт.) процес». Трохи згодом Кучма визнав, що довго вагався, перш ніж підписати цей Основний закон, надавши йому юридичної сили.
Цією Конституцією довгий час гордилися. Однак уже наприкінці свого першого терміну Кучмі захотілося внести до неї зміни. Для цього насамперед треба було знову стати Президентом. Цього разу в Кучми вже не було дилеми — балотуватися чи ні. Відповідь на це запитання він дав журналістам ще в 1997-му, за два роки до нових виборів. Влада затягувала, як наркотик. І наш герой пішов «по похилій»...
Яким був і наразі є другий термін Кучми, читайте у наступному номері «УМ».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
