Громадян навіть сильної, демократичної країни часто минуле хапає за поли, і вони вириваються, щоб таки рухатися в майбутнє. Нас, українців, бездарна, злодійська та інтелектуально неспроможна влада намагається, як отару, гнати в минуле. Причому в його найгірші, жорстокі або брехливо–міфологічні пласти з фальшивим пафосом.
Чого варті облізлі, часто безрукі, а то й безголові, лєніни, обгиджені пташками в кожному райцентрі Центральної, Східної та Південної України. Причому стоять вони перед райдержадміністраціями, де кубляться псевдореформатори, імітатори української політики. Чого варті спроби відродження бутафорських парадів немічних фронтовиків замість того, щоб допомогти їм вижити.
Або безлика жіноча солідарність під грифом «8 березня», придуманим на наші чоловічі голови Кларою і Розою. Якщо ця солідарність винятково жіноча, то ми, чоловіки, причому?
Або першотравнева «солідарність». Назвімо її Днем садіння городів, або в цей день оголошуймо страйки чи революції.
Та найфальшивіше ретро–свято — 23 лютого, оголошене в Україні Днем захисника Вітчизни. Скільки ж можна сидіти в цьому дрімучому історичному мороці? Чесні російські історики вже довели, що під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918–го ніякої «блискучої перемоги» Червоної армії, як і самої армії, не було. Навпаки: вона зазнала нищівної й ганебної поразки.
1918 рік. Друга половина лютого. Знесилена, розтерзана війною Німеччина ще конвульсивно наступає на Петроград. Єдиної німецької армії вже нема. Жалюгідні військові групи добровольців по 100—200 осіб. Всього близько 4000 вояків. Хаотично ідуть на Псков і Нарву — ворота до Петрограда.
Із російсько–совєцького боку виставлено Лєніним на захист столиці «Красную армію» під орудою напівграмотного малороса з Чернігівщини, більшовика Павла Дибенка, виставлено 12000 «революційних» матросів–мародерів, котрі займалися ґвалтуванням жінок, пиятикою, самосудами над своїми ж офіцерами. Ні німці, ні «червоні» фактично не мали втрат, бо вони не воювали. Тільки в сутичці за Псков кайзерівці застосували короткочасний вогонь із бронепоїзда. П’яна матросня без бою здавала німцям села і містечка. Саме так було здано Псков і Нарву. «Військо Дибенка» притьмом втекло до Гатчини (це 120 км). У Гатчині вони захопили залізничний ешелон і вже драпали «моторизовано».
Петроград можна було брати без жодного пострілу, але німці цілковито охляли і погодилися на Брестський мир, що давав їм перепочинок і відчиняв двері для окупації України.
Героїв майбутньої легенди про перемогу Червоної армії під Псковом і Нарвою розшукували понад місяць. І знайшли... аж за Волгою, в Самарі. Дибенка етапували до Москви, вигнали з усіх посад, виключили з партії і засудили Ревтрибуналом. У 1938–му йому пригадають це й розстріляють.
Ось така правда. Щоб Петро Симоненко, Адам Мартинюк чи інші адепти цього міфу не огризалися, наводжу вбивчий аргумент.
Сам Лєнін. Його публіцистична стаття в оригіналі «Тяжелый, но необходимый урок»: «Неделя 18–24 февраля... явилась горьким, обидным, тяжелым, но необходимым, полезным, благодетельным уроком... С одной стороны безудержный разгул... С другой стороны мучительно–позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся (згадайте Київ 41–го! — Авт.) при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве».
Ця статейка Лєніна появилася у його «Правде» вже 25 лютого того ж року.
Що скажете, панове? Будемо святкувати? Жінки подарують нам мужній «Шипр» чи «Красную Москву», чи прив’ялі на морозі гвоздички. Кілька поколінь пам’ятають це.
Хай таке «свято» відзначає Росія. А ми, ми, українці, при чому?..
Через рік ця доблесна Червона армія посуне на суверенну Україну. Підімне під себе триста молодих, полум’яних гімназистів під Крутами. Ввійде в Київ ордою Муравйова і буде розстрілювати кожного, хто розмовляє українською, носить вишиту сорочку чи подає будь–які ознаки українства.
Гаразд, Росія забула, скажімо, про реальну, визнану світом перемогу над Наполеоном чи якусь іншу, але яскраву, незаперечну. Росія пам’ятає себе тільки з 1918–го? То її справа. Але при чому тут ми, українці?
П’яна більшовицька банда, ганьба якої стала святом для росіян. Хай святкують. Але Кучма нав’язав цю ганьбу українцям. Сьогоднішньому Президентові і в голову не прийде його скасувати. Це — їхнє з дитинства.
Отже, 23 лютого — брехлива ідеологічна ефемерія неіснуючої більшовицької манії величі.
Сімдесят років цю примітивну вигадку роздували щосили, на всіх рівнях, вживляли її не лише у свідомість військовослужбовців, а й у голови цивільних людей.
Чи доречно нам мати свято героїки, лицарства, звитяги?
Ми скорботно схиляємо голови перед пам’яттю оборонців Києва від орди Батия, перед покинутими Богданом козаками під Берестечком, перед мазепинцями під Полтавою, перед юними гімназистами під Крутами, перед січовиками на горі Маківці, перед лицарями УПА. Всі ці поразки мали свою велику символіку, тому що були знамениті перемоги Святослава, Дорошенка, Богдана Хмельницького (Жовті Води, Корсунь, Пилявці), Івана Виговського (Конотоп).
Тому мусимо мати таке свято для роздумів, а не биття в тулумбаси і фальшивого пафосу.
З мого погляду, яка саме подія, дата, явище, історичний пласт можуть стати призвідцею цього?
Переконаний — тільки Покрова, 14 жовтня. Тут і вепике свято, і козаччина, і УПА.
Не одна дата, не один епізод, а велика історія великого народу.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
