Право на візок

Ви запитуєте, як життя в Ел–Ей? Як зав­жди — сонячно, тепло, привітно. Настрій роблять і сонце на небі, і люди на землі. Хоча, звісно, бувають дощі та заморозки, а градус суспільного розуміння може опуститися нижче бажаного. Каліфорнія — це поєднання південної життєрадісності й слідування рамкам закону, що притаманне здебільшого північним широтам. Такий собі кліматично–правовий оксюморон. З одного боку, каліфорнійці живуть у відповідності до теорії Монтеск’є (великою мірою дається взнаки Мексика під боком), з другого — будучи дітьми Вашингтона й Лінкольна, вони глибоко шанують право, інколи, як нам може здатися, аж занадто глибоко.

Таку Каліфорнію в мініатюрі я підгледіла в одному з найбільш відвідуваних музеїв Лос–Анджелеса. Ґетті Центр (Getty Center) виник на основі збірки й на кошти нафтового магната на ім’я Дж. Пол Ґетті. Його захоплення класичним мистецтвом було настільки широким, що паралельно із колекціонуванням арт–об’єктів Ґетті звів копію давньоримської вілли на одному з пагорбів Малібу — тепер вона відома як Вілла Ґетті (Getty Villa), що також є частиною музейно–дослідницького комплексу. До слова, вхід сюди вільний, але оплачується паркінг — 15 доларiв на день. Звісно, що колекції обох музеїв поступаються аналогічним славнозвісним зібранням у Європі. Проте тут часто презентують насичені тематичні виставки. Остання — «Флоренція на світанку Ренесансу: картини й ілюстрації, 1300—1350 рр.». Плюс такої експозиції — концентрація, лаконічність та наявність ігрових засобів: тачскріни, на яких в деталях представлений триптих Джотто і пояснюється, що художник започаткував моду «олюднення» святих — відтінками шкіри, живістю фігури. У залі графіки (це вже інша виставка) можна надовго зависнути з лупою, вивчаючи лінії пухких венер і м’язистих героїв. До того — на вході пропонують безкоштовний гід на айпод чи айфон. Усе для дітей і людей: гірка планшетів, щоб зручніше робити нотатки і замальовки, у великих урнах — нагромадження парасоль на випадок дощу.

Музейна, тобто каліфорнійська, дольче віта знаходить своє продовження у доброзичливості працівників (виявляється, вони також інтерактивні). «Не розумію, чому всі фотографують цю красуню, а уникають он ту, як на мене, вона розкішніша», — киває наглядач у бік яскраво розмальованої аристократки пензля Гойї. Звикле до наших музейних бабусь, моє серце спершу тьохнуло — зараз будуть за щось сварити. А тому службовцю просто нудно: день довгий, сонця у приміщенні не вистачає, треба «засвітити» чиїсь 32 зуба. Але найсильніший культурний шок — ряди візків на підступах до музею, і я згадую бабусю, чиї хворі коліна і поперек не дозволяють здійснювати довгі культурні вилазки, або підлітка–інваліда, замкненого у вузькостях київської хрущовки. «Ти гадаєш, це лише по доброті душевній вони так турбуються про відвідувачів. Просто у цій країні є загроза, що хтось може подати в суд, бо його права були порушені», — звучить голос здорового глузду збоку.

А я переконана — по доброті й через закон. Бо це Каліфорнія, тут уміють жити по–мексиканськи і заморочуватися по–американськи. І я хочу чогось подібного і в Україні.