«Мені втрачати нічого. 15 років тому загинув мій старший син. Йому було 22. А в жовтні минулого року — молодший. Йому було 32. Все. У мене більше немає дітей. І я боротимуся до кінця своїх днів», — сказала мені нікопольчанка Наталя Романова.
Конфлікт на рівному місці
Ситуація, внаслідок якої Олексій Романов, до речі, засуджений не вперше, потрапив за ґрати, може здатися банальною. У таких випадках зазвичай згадують про конфлікт на рівному місці. Немовби до потерпілого підійшли п’ятеро молодих людей з не дружніми намірами, зажадавши від нього банальне: «Дай запалити».Той же, відчувши неладне, став прискорювати свій крок, а потім і взагалі кинувся навтьоки. За втікачем погналися двоє, серед яких і Романов.
Сам Олексій своєї провини жодного разу не визнав. Мовляв, конфлікт iз потерпілим виник у його спільника Шкварчака (прізвище змінено), який утікача наздогнав у дворах. Там і зав’язалася бійка. Причому першим ударив Шкварчака немовби потерпілий, а потім отримав кілька ударів у відповідь, до яких долучився і Романов. Після цього Олексій знайшов у траві мобільний телефон, який підібрав, вважаючи, що він належить спільнику. Щоправда, Шкварчак спершу висуватиме iншу версію, однак iще в ході судового слідства зізнається: Романова він обмовив під тиском міліціянтів, бо сумку і гроші у потерпілого забрав сам. А Олексій про це, мовляв, не знав. От тільки Романов ударив потерпілого кілька разів по обличчю.
«Система так хотіла його арештувати»
Оце, власне, і вся фабула конфлікту, який коштуватиме Романову життя. 19 серпня 2011 року Нікопольський міськрайонний суд визнав діяння Олексія настільки небезпечними для суспільства, що призначив для нього запобіжний захід — утримання під вартою, а 6 червня 2012 року виніс вирок — 4 роки і 5 місяців позбавлення волі. На доволі суворий вердикт Феміди ніщо не вплинуло. При тому, що вищезазначені сумніви щодо доведеності провини Романова, згідно з рекомендаціями постанови Верховного Суду України № 5 від 29.06.1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму ВСУ з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироків», мають тлумачитися на користь підсудного.
Не вплинула і довідка про необхідність негайної операції матері Олексія у зв’язку з виявленою у неї злоякісною пухлиною. При цьому жінка доглядала свою матір, яка потребувала постійного перебування поруч iз нею. Олексій же до взяття його під варту був єдиним у родині, хто працював.
Зрештою, Апеляційний суд Дніпропетровської області такі підстави для настільки суворого покарання розцінив як непереконливі і вирок нікопольських колег скасував уже 14 серпня того ж року, направивши кримінальну справу на додаткове розслідування. Здавалося б, у не вартому виїденого яйця конфлікті все мало стати на свої місця, хоч і дорогою ціною. Річне перебування під вартою — це справді нечуване випробування для будь–якої нормальної людини. Проте ніхто не міг подумати, що тут ціна стане незрівнянно вищою...
Як розповідає Наталя Романова, суду були надані всі необхідні аргументи для того, щоб для сина обрати запобіжний захід — підписку про невиїзд. Адже Олексій від слідства не переховувався, а добровільно з’явився на першу вимогу, ще й мав постійне місце проживання, роботу, виховував малолітню доньку. До того ж iще в ході судового слідства підсудний скаржився на головний біль, запаморочення і слабкість як результат перенесеної черепно–мозкової травми. Однак суд це ніскільки не зворушувало.
«Люди не могли стримати сліз від жалю і болю»
Проте навіть на такому тлі звістка, яку Наталя Романова отримала 12 жовтня 2012 року, тобто через якихось два місяці після скасування Апеляційним судом вироку суду першої інстанції, стала для жінки немов грім серед ясного неба — з дніпропетровського слідчого ізолятора повідомили про смерть її сина.
«Мого сина брали під варту здоровим молодим чоловіком, — не знаходить собі місця жінка. — А привезла додому сорок кілограмів..., немов із застінків гестапо. У мене є більше десятка свідків, якi бачили, у якому стані було тіло мого сина. Люди не могли стримати сліз від жалю і жаху. Ви, мабуть, бачили документальні фільми про німецькі концтабори смерті, де показують тіла померлих, що являють собою тільки шкіру та кістки. Так ось, мій єдиний син виглядав саме так!».
Як розповідає Наталя Федорівна, її сина в останню мить доставили до однієї з дніпропетровських лікарень, але там врятувати Олексія вже не могли: «Якби його доставили раніше, то шанси були б, — не може прийти до тями згорьована жінка. — Лікар пояснив, що в сина були великі проблеми зі шлунком, а саме велика дірка у ньому, що навіть їсти не міг. У зв’язку з цим є низка запитань. Туберкульоз виникає і протікає не один день. Тим паче коли йдеться про таку запущену форму, як вказано у висновку патологоанатома. На час винесення вироку Нікопольським міськрайонним судом мій син був здоровим і виглядав добре, а за шість місяців, проведених у СІЗО, заразився на ВІЛ–інфекцію і туберкульоз і дійшов до останніх стадій... Чому ж тоді його не утримували у спеціальному відділенні для інфікованих? Мій син неодноразово проходив обстеження, має малолітню доньку, зустрічався з дівчиною — і раптом СНІД, туберкульоз?».
«Україна молода» звернулася з офіційним запитом до Управління Державної пенітенціарної служби України у Дніпропетровській області. Начальник її Володимир Кузьменко, зокрема, повідомив наступне: «12.09.2012 року у зв’язку з погіршенням загального стану Романов О. Г. був оглянутий лікарем — терапевтом, призначено флюорографічне обстеження грудної клітки. 18.09.2012 року Центральна лікарська консультативна комісія Дніпропетровського міського протитуберкульозного диспансеру встановила остаточний діагноз: «вперше діагностований туберкульоз легень верхньої частини правої легені (інфільтративний)». Призначено відповідне лікування. У зв’язку з подальшим погіршенням стану утримуваного під вартою 27.09.2012 року та 10.10. 2012 року у Нікопольський міськрайсуд було направлено повідомлення з проханням розглянути питання про заміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд iз метою подальшого переведення до спеціалізованого лікувального закладу. 11.10.2012 року було викликано клінічну швидку допомогу і Романова О. Г. було госпіталізовано до обласного тубдиспансеру, де 12.10.2012 року вiн помер. Причинами смерті, згідно з лікарським висновком, стали: туберкульоз кишечнику, перфорація виразки, фіброзно–гнійний перитоніт, СНІД».
При цьому тюремники повідомляють, що жодних порушень законодавства та нормативних актів у діях персоналу дніпропетровського слідчого ізолятора не виявлено. Проте Наталю Романову таке пояснення ніскільки не втішає. Жінка вже звернулася у пошуках справедливості до Генерального прокурора України.
«Мій син повільно і зі стражданнями помирав на очах адміністрації СІЗО №3, не міг навіть приймати їжу... Адміністрація навіть не спромоглася звернутися до родичів, щоб ті за необхідності потурбувалися про ліки і лікування, якщо самі не мали для того необхідних умов. Людина померла у застінках СІЗО, навіть не будучи засудженою... Система так хотіла його арештувати — і арештувала. А утримувати арештованого не змогла!».