Український комікс: сьома спроба

Щоразу по завершенні чергової «Книжки року» журналісти ставлять обов’язкове запитання: які були несподіванки? І хоч аналітик завжди знайде логічне пояснення будь-якій «несподіванці», репортерська сверблячка цілком зрозуміла: преса — як бізнес — це безперестанна гонитва за ексклюзивом. І таким винятком із правил у минулому книжковому сезоні виглядає комікс (чи, як тепер кажуть, «мальована історія») «Даогопак».

Малоосвічений ведучий однієї з культурних телепрограм навіть оголосив цю книжку «першим українським коміксом». Не применшуючи її принад, варто-таки відновити історичну справедливість. Першим коміксом за часів Незалежності стали «Первые русские князья» Олексія Капнинського, видані 1994-го харківським «Оком». Це було так само великоформатне видання зі стильним уведенням до чорно-білої графіки акцентів вохри та кіноварі (або, як за княжих часів йменували червону фарбу — цинобри). Видання виразно призначалося для сімейного читання — передбачало дорослу зацікавленість та коментування.

Другим помітним коміксом — так само повноколірним, як і «Даогопак», — стала інтерпретація художником Юлієм Судаком роману Вадима Карпенка «Пригоди Марка та Харка» під назвою «Як Пиріг став Пирогом» (К.: Козаки, 2003). Це видання передбачало вже не так спільне прочитання з дітьми, як вуаєристське, сказати б, підглядання дорослих, бо твір просякнутий анекдотичним політично-злободенним гумором.

Наступна спроба прищепити українському читачеві смак до коміксів належить видавництву «Грані-Т»: 2007-го вийшло три випуски серії «Класні комікси», намальовані Н. Тарабаровою за мотивами хрестоматійних творів «Захар Беркут», «Кайдашева сім’я» та «Конотопська відьма». Назагал перспективна ідея полегшити життя школярам чомусь не набула розвитку.

Наступного, 2008-го, з’явився друком комікс за Шевченковим віршем «Мені тринадцятий минало» (К.: Книга), намальований Іваном Будзом, автором анімаційних фільмів. І в цьому випадку просування коміксів на українському ринку далі не пішло, попри гарний зразок, добре збалансований за показником «ціна—якість». У ці ж роки вийшло чимало «метеликів» за мотивами популярного мультсеріалу «Як козаки...». Та вершиною коміксової адаптації анімації стало видання «Лиса Микити» Івана Франка (К.: Фрески, 2008). Утім це багато в чому взірцеве видання — через брак видавничого досвіду фірми — незаслужено лишилося на марґінесах продажів.

Й нарешті, 2009–2010–го, київське видавництво «Пе­ро» здійснило ліцензійне перевидання трьох японських коміксів-манґа, адресованих тінейджерам. Ішлося про іще принаймні одинадцять випусків, але і цей комікс-проект забуксував. Можливо, ситуацію змінить саме переможець «Книжки року’2012» — «Даогопак»?

Художник книжки­–лавреата — Олексій Че­бикін — не приховує свого зацікавлення японською комікс-технікою «манґа», й адресована вона традиційно переповненому тестостеронами підлітку (графічні образи жінок свідчать про повноцінне лібідо автора). Але ж, як відомо, психіка цього віку ще більше заповнена потягом до переможних пригод. І саме це пропонує книжка. «Лицарський орден Запорозької Січі протягом століть оберігав світ від егоїстичних монстрів і тиранів, і досить часто на їх території», — це нагадує літературний вектор Василя Кожелянка, і взагалі сюжет цілком улягає як традиційному поступу українського письменства від «Енеїди» Котляревського, так і постмодерному пересмішництву від Андруховича.

Головний персонаж­ «неодноразово­ перема­гав у щорічних танцю­валь­но-бойових змаганнях всієї Січі... Від­значений спеціальним оберегом січових старців. У цій книзі проходить післядипломну бойову практику від кафедри контррозвідки і шпигунства січової бурси». Інший персонаж «мріє про власний млин і сімейне господарство, досвідчений ­аграрій». По-сучасному схарактеризовано і решту діючих осіб: митники на турецькому кордоні (йдеться, здогадно, про ХV–XVI сторіччя) запитують так само, як і на будь-якому ниніш­ньому: «Колюче, ріжуче, що п’янить та звеселяє, є?» А на козаків, що прибули до сьогоднішньої туристичної мекки Анталії, чекають, у разі «провалу», «тортури «все включено». Ну і, ясна річ, про козаків знають у всьому світі: для японського правителя, наприклад, це ті, що «варять суп з червоного коріння». Діють тут середньовічні кілери та з’являється «тінь» історичної Роксолани.

«Даогопак» запрограмовано на, вважай, безкінечне продовження. Головна візаві основного персонажу — японська дівчина-ніндзя («зброя масового ураження багаторазового використання») «у книзі шукає свою справжню любов». А це, як відомо, надовго...

Коли це допоможе у просуванні книжки на ринку — Бог у поміч, видання того варте.

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Галина Родіна:

— Третій том «100 казок» — це не просто завершення великого видавничого проекту «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги». По-перше, це дотримання слова: колись, на початку Незалежності, Іван Малкович задекларував: Україну визнають як державу, а українців цивілізованим народом лише тоді, коли ми відмовимося від психології злидарства; стильно вдягатимемося і матимемо красиві книжки. Сказав — і зробив: створив видавництво, яке своїм прикладом піднесло національне дитяче книговидання на світовий щабель. По-друге, тримаємо в руках розкішно ілюстровану художньо-мистецьку енциклопедію української побутової та духовної культури, яку можна розглядати годинами, потрапляючи в іншу реальність. По-третє, це справжня «школа» книжкової графіки, яка дала вітчизняній дитячій книжці цілу низку майстрів тепер уже світового рівня.