І ностальгія душить, наче жаба…

Зовсім не хочеться, щоб ці нотатки виглядали як нарікання, проте, спілкуючись із сьогоднішніми молодими, постійно ловиш себе на думці, ніби вони знають про минуле щось, невідоме тобі. Звісно ж, знають вони це з розповідей старших — батьків, дідусів із бабусями. Проте вірять цим оповідкам безоглядно і безкритично: якщо старші розповіли — значить, так воно й було. А у старших спогади тільки позитивні — бо ж у ті часи, два–три десятиліття тому, вони, старші, були, відповідно, молодшими, попереду було довге життя, сповнене можливостей і перспектив. Та й будь–який фахівець підтвердить, що людська психіка стирає негативні враження, просто задля самозбереження, втримання нестійкої психічної рівноваги. Щоправда, у декого цей процес заходить надто далеко — недарма ж стверджують, наприклад, комуністи, що не було ніяких голодоморів і репресій у тепер уже далекі 30—40—50–ті роки. Було тоді велике піднесення, всі дружно працювали на загальне благо, а добрий вождь у Кремлі тільки люлечкою пахкав та у вуса посміхався.

Насправді ж люди мого віку і старші чомусь не завжди можуть поновити у пам’яті убогість прилавків крамниць радянської доби, усіх тих потворних костюмів, безформного взуття, сорочок і чорнильного кольору «сімейних трусів», у яких переходили більшість свого життя наші батьки. «Фірмові» джинси, пошиті десь у Польщі або в підпільній майстерні у підвалі, на речовому ринку з рук вартували цілу місячну платню, а то й півтори. Не всі нині пам’ятають пиво «без жодних консервантів», кожна пляшка якого за добу–півтори вже містила у собі колонію напівпрозорого планктону. А також черг за всіма товарами більш–менш пристойної якості — пачкою масла, пляшкою спиртного, смачними цукерками. І дефіцит книжок теж не всі можуть пригадати — це коли література «підвищеного попиту», усі ті Дюма, Дрюони, Пікулі й Сіменони продавались або «з навантаженням» (наприклад, на додаток до «Графині де Монсоро» треба було придбати ще й нудний роман котрогось класика соціалістичного реалізму), або у «спецвідділах», на талони. Забагато термінів доводиться брати в лапки, забагато треба пояснювати. Щоб купити збірку американської фантастики, слід було здати в пункт прийому 20—30 кілограмів макулатури, за які видавали спеціальний талон–підтвердження, і вже за цим талоном продавчиня книгарні, двічі його перевіривши, видавала вам жаданого Рея Бредбері або Айзека Азімова. Не задарма — за гроші, але ще і за талон.

Проте ніде, ні за які талони не можна було придбати ні Кафку, ні Джойса, ні Набокова, ні Івана Багряного. Список заборонених авторів був не просто великим — він вміщав у себе Джорджа Оруела і Ніколая Ґумільова, Євгена Маланюка і Чеслава Мілоша, і ще багато першорядних імен, які стали б окрасою будь–якої літератури. «Тихий Дон», увінчаний Нобелівкою, вивчався у шкільній програмі, а от «Доктор Живаго», удостоєний цієї нагороди раніше, навіть згадувати у літературній критиці не було вільно. Не існувало такої книги, і все тут.

Це все — якщо виходити з постулату «не хлібом єдиним». Але і з хлібом усе було не так гарно й легко, як сьогодні намагаються це змалювати поборники повернення до минулого. Молодим варто знати і про нескінченні пустопорожні партійні й комсомольські збори, на які зганяли так само і безпартійних — аби не тинялися в цей час, і крамольних ідей не набиралися. І про суботу, яка не була тоді вихідним днем, теж варто відати — студенти з віддалених районів мали на відвідання батьків півтори доби, і якщо шлях був далеким, то часто–густо молода людина могла тільки привітатися з батьками, і вже починати пакуватися в зворотню дорогу. Пригадати також варто й патрулі з ідейно стурбованих громадян біля церков на Великдень: завучі й рядові вчителі силоміць хапали за руку школярів, які з батьками йшли святити паски. Тоді це було заборонено, це було всупереч лінії Комуністичної партії, яка владарювала у країні безмежно і безкарно. Це сьогодні комуністи, вбрані у дорогі буржуйські костюмчики, вистоюють служби, хрестячись напоказ, впопад і невпопад — а в ті роки вони боролися з «опіумом для народу» жорстоко й безжально.

Пригадати також варто телебачення радянських часів — дві програми по всій Україні, ЦТ і УТ, ну а в Києві ще канал, який називався «для Києва і області», теперішній телеканал «Київ». Передачі тривали тоді до 22—23–ї години. Понура програма «Час» із бадьорими розповідями дикторів про чергові досягнення та здобутки закінчувалася спортивним оглядом, після якого інколи демонструвався ще й художній фільм, у 99 випадках зі 100 — радянський, нудний, повчальний, ідейно вивірений.

Убогість радянського автопрому, вершиною якого була «Волга», призводила до того, що не навколо «Феррарі» або «Мерседеса», припаркованого іноземним туристом десь на вулиці, а навіть біля «Шкоди» чи ендеерівського «Трабанта» збиралася юрба цікавих. Бо «Москвичі» й «Жигулі» явно не виглядали сучасними автами. А на західні фільми, в яких герої ганяли на «Мазератті», під кінотеатрами стояли кілометрові черги. Імена Фелліні чи, скажімо, Спілберга були відомі лише знавцям, та й то з розгромних статей у партійних газетах. У тих статтях часом згадувались у негативному контексті фільми, яких ніхто з радянських громадян не мав шансів побачити — адже ті фільми були згубними й аморальними, і могли безповоротно нашкодити формуванню особистості будівника комунізму.

Сьогодні це все здається маячнею, особливо молодим людям, яким батьки й дідусі з бабусями розповідають про дешеві путівки в піонерські табори та про неодмінні «продовольчі набори», які до свят не видавались, а продавались щасливим трудящим: зелений горошок у банці, кіло гречки і майонез. Майже такі самі комплекти зараз безкоштовно розносять пенсіонерам в канун виборів представники кандидатів у депутати.

Віриться, що таке життя вже ніколи не повернеться. Але для повної гарантії дуже важливо, щоб молоді люди не живили свою свідомість порожніми міфами про ті, зрештою, ще не такі й далекі часи.