Бенедикт XVI Чудовий

Декан Кардинальської колегії Анжело Содано зізнався, що заява Папи про зречення від Святого престолу була несподіваною, наче грім серед ясного неба. Справді, ввечері понеділка — того дня, коли Бенедикт XVI зачитав свою заяву про зречення, — у Римі здійнялася буря, й небо над собором Святого Петра протнули десятки блискавок.

Хто стане наступником Бенедикта XVI? І як понтифік наважився на такий неординарний вчинок, який викликав захоплення усього світу і обіцяє йому місце в підручниках історії?

Церемоніал і очікування виборів

28 лютого о 20.00 266–й в історії Римо–католицької церкви Папа Бенедикт XVI виступить зі зверненням до Консисторії Ватикану. Під час промови, яку Папа виголосить латиною, він офіційно оголосить, що залишає свій пост. Про такий порядок процедури зречення повідомила прес–служба Ватикану. Відтак починається так званий період «вільного крісла» чи «пустого трону» — sede vacante — часу, впродовж якого кардинали мають обрати нового Папу. У Ватикані сподіваються, що період між відставкою Бенедикта XVI і обранням його наступника буде дуже коротким, але поки що немає остаточної інформації про те, коли кардинали зберуться на вибори нового понтифіка. Єдине, про що офіційно запевняє Ватикан, — що нового Папу церква матиме до Великодня, тобто до 31 березня.

Вибори понтифіка завжди відбуваються під завісою таємності. Щоб зробити цю процедуру більш чіткою та прозорою, Папа Іван Павло ІІ встановив 1975 року так звану виборчу конституцію (Universi Dominici Gregis), за якою після смерті чи зречення понтифіка вибори його наступника мають відбутися не раніше, ніж за 15 днів, і не пізніше, ніж за 20 днів, після дати смерті чи абдикації (зречення). Тож у даному випадку обрання нового Папи має відбутися між 15 і 20 березня.

Папу Римського обирають збори кардиналів, які називаються «конклав». Ці вибори мають дуже давню історію і оповиті таємничістю. За правилами, встановленими 1975 року, до конклаву не може входити більш ніж 120 кардиналів, причому не старших за 80 років. Це положення легко виконати, оскільки на цей час у світі із загальної кількості кардиналів (їх 203) нараховується 118 «молодих» — віком до 80 років.

Теоретично, Папою може бути обраний будь–який католик чоловічої статі. Однак історія показує, що завжди очолював престол хтось із кардиналів. Через секретність процедури обрання і роботи конклаву (слово, що буквально означає «зачинена кімната», роль якої виконує Сикстинська капела), фахівці губляться у здогадках, хто може стати новим Папою Римським, духовним лідером для понад мільярда католиків світу.

Кандидати і шанси

Експерти та пересічні віряни в усьому світі намагаються передбачити, хто ж стане наступним понтифіком. Багато хто пророкує престол кандидатам iз «далеких країв», з Африки чи Латинської Америки. Серед фаворитів тут — архієпископ із великої єпархії Сан–Паулу Леонардо Сандрі, народжений у Буенос–Айресі італієць, який очолює Конгрегацію Східних церков. Дехто не виключає і чорношкірого понтифіка. Зокрема, ймовірним претендентом вважають кардинала Пітера Тарксона з Гани. І, звичайно ж, великі шанси на перемогу дають європейцям, серед них найперше називають міланського архієпископа Анжело Сколу. На користь Старого Світу грає той факт, що Італія досі має найбільше представництво у конклаві, який обиратиме Папу. Серед інших можливих переможців чутно прізвища ще кількох італійців, а також канадського кардинала Марка Веллета.

Та більшість експертів схильні вважати, що дуже серйозні шанси стати Папою вперше з’явилися у кардиналів iз Латинської Америки. Інформагенція «Рейтер» наводить статистику, згідно з якою 42 відсотки вірян католицької церкви — латиноамериканці, тоді як у Європі католиків нараховується лише 25 відсотків від загальної кiлькостi. Висока ймовірність отримати і першого в історії церкви чорношкірого Папу. Це пояснюється тим, що в Африці кількість католиків зростає найбільшими темпами. Недарма фаворитом у букмекерів вважається згаданий церковний ієрарх із Гани Пітер Тарксон: ставки на нього приймаються зi співвідношенням дев’ять до чотирьох. Світ дуже змінився, за останні пару десятиліть полетіли шкереберть стереотипи, що формувалися століттями. Врешті, якщо США змогли вдруге обрати чорношкірого президента, том чом би конклаву не проголосувати на користь чорношкірого Папи Римського?

Тонкий теолог і обережний реаліст

Бенедикт XVI пробув на чолі Римо–католицької церкви майже вісім років.

Він народився як Йозеф Ратцінґер 16 квітня 1927 року на півдні Німеччини, у Баварії, у родині вірян. З дитинства вирішив присвятити себе служінню Богові. Після отримання духовного сану й захисту дисертації з теології викладав в університетах Бонна, Мюнстера, Тюбінгена й Регенсбурга. Ратцінґер швидко робив кар’єру: у 1977 році став архієпископом Мюнхена і Фрайзінга, а у 1981 році Папа Іван Павло ІІ призначив його головою Конгрегації зі справ віровчення — впливового органу католицької церкви, який бореться за чистоту віри. Ратцінґер успадкував понтифікат від харизматичного Кароля Войтили. Гордість німців тоді не мала меж.

Бенедикт XVI від початку свого понтифікату виступав за діалог католиків з іншими християнськими конфесіями та світовими релігіями. Співвітчизник реформатора церкви Мартіна Лютера хотів покласти край льодовиковому періоду в екуменічному русі. Але, на думку критиків, за роки правління Бенедикт XVI мало чого досягнув із декларованих цілей. Наприклад, Євангелістська церква очікувала від Папи Римського дозволу на проведення спільного обряду святого причастя. Але й під час своєї останньої поїздки до Німеччини у 2011 році Папа обмежився символами й жестами. Втім заслуга Бенедикта XVI — відновлення діалогу з Константинопольським патріархатом. Його зустріч у Стамбулі з Варфоломієм І стала історичною подією.

Натомість лекція в університеті Регенсбурга у вересні 2006 року стала скандальною. Тоді Папа пов’язав іслам та насилля. Викликана цією заявою напруга пішла на спад лише після візиту Бенедикта XVI до Стамбула три місяці потому. Він відвідав Блакитну мечеть, де разом з імамом помолився, дивлячись у бік Мекки. Відтак у травні 2009–го Папа Римський вирушив у турне Близьким Сходом, яке він називав «паломництвом миру».

Але як тільки пристрасті, спричинені «мусульманською» заявою, вщухли, з’явився новий привід. Понтифік неодноразово намагався налагодити відносини з Братством святого Пія Х, котре об’єднує католиків–традиціоналістів. У 2009 році Папа скасував відлучення від церкви чотирьох єпископів братства, серед яких був і британець Річард Вільямсон, котрий заперечує Голокост. Це рішення Бенедикта XVI викликало шквал обурення, особливо в Німеччині.

Але найбільш гучний скандал за роки понтифікату німецького Папи прогримів у 2010 році. Він спричинив глибоку кризу в католицькій церкві. Тоді спливли факти численних випадків розбещення малолітніх у католицьких школах та інтернатах Німеччини, пригадалися недавні викриття священиків–педофілів у США та Ірландії. Пастві доволі довго довелося чекати на реакцію Папи Римського. Врешті–решт, він вибачився перед жертвами насилля і зустрівся з кількома з них.

Свій імідж Бенедикту XVI щоразу вдавалося покращити під час численних закордонних поїздок. Його всюди приймали добре — у Великій Британії, Південній Америці, на соціалістичній Кубі. Після візиту Папи в березні 2012 року уряд Куби знов оголосив Страсну п’ятницю вихідним днем.

Йозеф Ратцінґер хотів зробити католицьку церкву привабливішою, знайти її місце в сучасному світі, де панують найрізноманітніші думки. Це непросте завдання для людини, котра вважає, що не варто підлаштовуватися під «віяння часу», а треба просто «мати віру». Збереження традицій замість проведення реформ — таким, судячи з усього, було гасло понтифіка, котрий покидає свій пост. Наслідок цього — вихід із церкви багатьох вірян, які прагнули змін. Відмову від безшлюбної обітниці чи можливість католиків одружуватися повторно Бенедикт XVI обговорювати відмовлявся.

Як би там не було, а звинувачувати його в сірості й безликості, тим паче після добровільної відставки, точно не варто. Бенедикт XVI став першим німецьким Папою за останні тисячу років. Він володіє десятьма мовами, грає на піаніно і має репутацію обережного реаліста. Наприкінці минулого року Бенедикт XVI почав користуватися «Твіттером» і відтоді публікував свої послання на восьми мовах. За час понтифікату він здійснив 24 закордонні подорожі та ще 33 — територією Італії. Те, як Бенедикт XVI закінчив своє правління, італійська газета «Ла Репуббліка» назвала «революційним вчинком».

ЦІКАВО ЗНАТИ

Понтифіки, які добровільно «йшли у відставку»

Історія католицької церкви знає лише п’ять точно зафіксованих документами відмов понтифіків від святого престолу. Найбільш дивна відмова належить «зреченцю» Целестину V, який провів на посаді лише п’ять місяців, а відтак 1294 року відмовився від неї, зазначивши, що не почувається на висоті положення й бажає «повернутися до спокою попереднього стилю життя». 1296 року Папа Целестин помер і пізніше був проголошений святим. Іншими зафіксованими випадками є відмова від понтифікату Бенедикта IX (1045 рік), Григорія VI (1046) та Григорія XII (1415).

Окрім того, у ближчі до нас часи три понтифіки підготували документи про свою можливу відставку на випадок певних обставин. Так, Папа Пій XII (1939—1958) прагнув таким чином убезпечити Церкву перед насуванням гітлерівських військ. А понтифіки Павло VI (1963—1978) та Іван Павло ІІ (1978—2005) хотіли не допустити некерованості церкви у випадку їхньо фізичної чи психічної немічності. Але всі ці документи так і не набули чинності.

БУКВА ЗАКОНУ

Досить складним питанням є саме право Папи Римського відмовитись від посади. Як передбачає Кодекс канонічного права, головним критерієм для такого кроку є «вільне волевиявлення Папи», не обумов­лене страхом чи тиском. Іншим критерієм є власне форма подання відмови. І в нинішньому канонічному праві насправді не прописана жодна. Але оскільки Папа є найвищою посадою у Ватикані, то будь–яка форма за фактом має бути визнана чинною.