Учорашній день на Берлінському кінофестивалі почався з показу конкурсного фільму боснійського режисера Деніса Тановіча «Епізод з життя залізного злодюжки», потому була картина «Нічний потяг на Ліссабон» Біллі Аугуста. І, звичайно ж, увесь фестивальний пелетон продовжує рухатися, потроху виокремлюючи фільми, які претендують на «золото» і «срібло» Берлінале.

Позавчора відбулося фінальне засідання членів Шевченківського комітету, яке мало визначитися з нинішніми лауреатами цієї відзнаки. За неофіційною інформацією, лише трьом iз понад двадцяти фіналістів вдалося отримати потрібну кількість голосів експертів.

Тепер такі часи настали — ринок! Хто що хоче купує, хто що хоче продає!

Зайдеш у магазин і питаєш у продавця:

— А що то у вас у яскравих коробочках на полицях?..

А та чемно:

— Холера його розбере! Воно ж не по–нашому написано. Семенівна дві пачки брала, казала, як маргарин. А Іван Петрович ним усіх пацюків потруїв. І дід Євмен пачку взяв. «Гарне, — каже, — слабітільне... Пачки на три дні вистачає!»

За великим рахунком, герої цієї історії — не прості адресати, чий листовний діалог, розпочавшись у таборах переміщених осіб у 1948 році, урвався вже наприкінці 1961 року. Утім любовні стосунки між двома найвидатнішими німецькомовними літераторами ХХ століття — чернівчанином Паулем Целаном і віденською красунею Інгеборг Бахман — в епістолярному сенсі мали різні форми виразу: хвороблива активність, тривожні паузи, екзальтовані «мушу все–таки просити тебе в листопаді не приїжджати». І тому цей діалог уповні вкладається в колекцію всесвіт­ньої історії листування видатних артистичних осіб на зразок Джона Леннона і Йоко Оно, от лишень мінімалістських листівок на зразок «Дихай!» наші герої одне одному не надсилали, зате поет–сюрреаліст Целан міг заявити своїй коханій: «Ти — наче фен». Неабияк при цьому вплинувши на подальше поетичне шумовиння своїх послідовників iз Нью–йоркської групи.