Під час ремонту каплиці в Михайлiвському. Ярослав Мельник — на передньому плані.
«Десант» Прикарпатського університету в Михайлiвському — російській архіоколиці — щоліта очікують, ледь не як манни небесної. До приїзду доброчинців із Західної України керівництво тамтешнього музею–заповідника імені О. С. Пушкіна готує обширний фронт робіт. І не помиляється у своїх очікуваннях. Приміром, торік, як повідомляла агенція новин «Псковская лєнта новостєй», «У Михайлiвське з України приїхав загін чисельністю 19 осіб. Традиційно маючи в колективі вправних теслярів, загін замінив перекриття каплиці на кладовищі у Вороничі, відремонтував дах каплиці на Савчиній гірці, а також наново пофарбував нижній ярус фасаду Георгіївської церкви».
Чому студенти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника вже чверть століття долають такий далекий шлях на північ, аби долучитися до збереження матеріальної культури сусідньої держави, з’ясовуємо в незмінного керівника михайлівських наукових експедицій, доцента Ярослава Мельника.
— Ярославе Григоровичу, що змушує вас так завзято й послідовно рятувати сакральну спадщину Російської Федерації? Невже в Україні немає до чого докласти рук?
— Знаєте, ще чверть століття тому, коли я прийшов працювати на філологічний факультет тоді ще Івано–Франківського педінституту, керівництво кафедри визначило мене відповідальним за проведення польової практики студентів російського відділення. Невдовзі я налагодив добрі взаємини з багатьма російськими музеями–заповідниками, а найтісніші — з Михайлiвським. Торік виповнилося 25 років, як ми приїхали туди вперше. Відтоді навідуємося щоліта.
Схожі наукові експедиції, але вже на території нашої держави, організовує кафедра української мови й літератури. Ми також не обмежуємося дослідженням російської культури, позаяк зі своїми студентами я об’їздив чимало населених пунктів Західної України, де народилися чи зупинялися відомі вітчизняні письменники. Торік у Санкт–Петербурзі впродовж двох діб відвідували місця, пов’язані з перебуванням Тараса Шевченка. Цьогоріч, як зійде сніг, плануємо поїхати до Канева на його могилу.
— Радикальні вітчизняні політики закидають вам багаторічну працю на благо країни, керівництво якої останнім часом демонструє підкреслено агресивну інформаційну та економічну політику щодо нашої держави?
— На жаль, трапляється. Та це — примітивний тип мислення. Культура скрізь перебуває в постійному протистоянні з політикою, котра пхає своє брудне рило всюди, де можна зірвати хоч якийсь бонус. Там, у Росії, я зустрічаю дуже багато толерантних, високоосвічених людей, добре обізнаних із глобальними проблемами культури. Та цих людей, ясна річ, не показують ні на російських, ні на українських телеканалах, де бал зазвичай правлять запінені політики. А мені цікаво спілкуватися з тамтешніми науковцями, котрі також стороняться політиків, як чуми. Коли розмовляєш із такими людьми, дихаєш із ними одним повітрям — це спілкування розумних індивідів, об’єднаних ідеєю збереження реліктів національних культур. І слів тут замало — потрібно робити щось конкретне і вже. Крім допомоги Михайлiвському заповіднику, особисто я в одному з карпатських сіл створюю музей гуцульських старожитностей.
Звісно, з величезним задоволенням досліджував би й архаїчну культуру, скажімо, народів Центральної та Південної Америк, Індії чи Тибету. Та що я можу вдіяти, коли визначені державними чиновниками параметри моєї зарплатні дозволяють власним коштом доїхати лише до Яремче чи сусіднього Закарпаття?
— У Михайлiвському вас сприймають лише як кваліфікованих теслярів чи ще й як носіїв української ментальності?
— Звісно, в тамтешнього населення останніми роками склалося неадекватне, нав’язуване офіційними російськими мас–медіа, уявлення про Україну та українців. Наукові експедиції багато в чому ламають стереотипи й відкривають очі як нашим студентам, так і псковичанам на багато що їм не відоме. Для прикладу, торік однією з найбільш відвідуваних у Михайлiвському була фотовиставка «Моя Україна», де я представив 70 власних робіт, не позбавлених, як зазначалося в рекламному проспекті, «культурно–історичної правди, національного колориту й характеру».
Того ж літа ми зі студентами поставили «Лісову пісню» Лесі Українки, подивитися яку прийшло близько чотирьохсот місцевих жителів. Вони були настільки захоплені побаченим, що просили показати ще якусь українську виставу, проте нам забракло часу, аби підготувати її на високому виконавському рівні.
— Чимось іще, крім реставраційних робіт та театральних вечорів, запам’яталося Михайлiвське?
— До обіду ми працювали на об’єктах заповідника, зокрема торік реставрували дві каплиці ХІІ і ХVІ століть та пофарбували церкву ХV століття. Після обіду — екскурсії, приготування їжі на багатті, прання одягу тощо. Спати лягали близько півночі. Таборувалися в наметах на своєму коронному, дуже мальовничому місці — березі Петровського озера, за якихось 300 метрів від садиби Пушкіна. Екстрим інколи зашкалював. Якось 14 днів із 17, що ми перебували в Михайлiвському, лив дощ. Для тих широт — звичне явище, та наш одяг не встигав висихати. Іншого разу довелося пережити буревій надпотужної сили, від натиску якого ламалися дерева. Був випадок, коли за чотири дні до завершення експедиції закінчилися харчі, то ми їли горох із колгоспного поля. Та враження залишаються настільки незабутні, що наші перші «експедиціонери» згадують їх дотепер і хочуть, аби їхні діти, котрі вже приходять до нас вивчати філологію, також повторили цей шлях.
— Торік ви стали першим іноземцем, удостоєним престижної російської премії «Хранітєлі наслєдія». Серед її лауреатів — чимало знаних учених, архітекторів, реставраторів, діячів культури й мистецтва. Таке визнання було для вас несподіванкою? За інформацією «Псковской лєнти новостєй», директор музею–заповідника імені О.С. Пушкіна Георгій Василевич, вручаючи нагороду, між іншим, образно назвав вас «людиною–містком», яка об’єднує народи.
— Приємно, звісно, чути таке порівняння. Вдвічі приємніше об’єднувати людей розумних, доброзичливих, котрі щоденною, не завжди гідно оціненою працею докладаються до збереження унікальних геномів культури, котрі під натиском глобалізації, на жаль, рано чи пізно будуть зліквідовані. Зберегти їх для нащадків хоча б у музеєфікованому вигляді — дуже важливе завдання. Якщо мій скромний внесок у цей процес помітили, то і я, напевне, роблю щось корисне.
Народився 2 червня 1960 року в родині військовослужбовця (містечко Ценжів поблизу Івано–Франківська). Перший фах — художник–дизайнер. Працював на БАМі. Закінчив філфак, аспірантуру й докторантуру. Кандидат філологічних наук, доцент Інституту філології Прикарпатського національного університету. Автор понад двох десятків наукових праць. Захоплення — малярство, художня фотографія, екстремальний водний туризм.
Михайлiвське — дворянська садиба в Псковській області, подарована в 1742 році імператрицею Єлизаветою Петрівною прадіду Олександра Пушкіна — Абраму Ганнібалу. Поет неодноразово приїжджав сюди на відпочинок та постійно мешкав тут, перебуваючи в засланні, з серпня 1824–го по вересень 1826–го. У Михайлiвському він написав чимало поетичних шедеврів, зокрема «Я помню чудное мгновенье...», «Зимний вечер», «Признание», драму «Борис Годунов» й окремі глави роману «Евгеній Онєгін».
У 1922 році садиба із будинком Пушкіна, флігелем його няні Аріни Родіонівни, фруктовим садом, парком, декоративними озерами, містками та алеями, ввійшла до складу музею–заповідника.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
