Там — розвідник, тут — шпигун

Околиця Потсдама: тихі неширокі вулички, особняки, багато зелені і мало людей. Навіть узимку цей пейзаж виглядає умиротворено–пасторальним. А ось і широка, зі спокійною течією річка Хафель — знаменита лише тим, що обидва її береги з’єднує легендарний міст Глініке. Або, як його охрестили літератори й кінематографісти, — «міст шпигунів».

«Трамвайна зупинка в Берлін? Та ви що, у цей бік ніколи не їздили жодні трамваї! — місцевий чоловік одразу ви­правляє помилку в моєму путівнику. І демонструє хороше почуття гумору. — Можете мені повірити, я живу тут уже шістдесят п’ять років — двісті метрів звідси — і жодного разу жодного трамвая!» — «Ось там? З того боку? — намагаюся підіграти я. — То ви, виявляється, вессі («західняк» — нім., так називали мешканців Західної Німеччини. — Ред.)?» — «Так, вессі... — чоловiк одразу похмурніє. — А мій син — оссі (мешканець Німецької Демократичної Республіки. — Ред.). І я нічого не зміг зробити!..».

Лінія між двома світами

10 лютого 1962 року, за півроку після того, як паралельно до русла Хафелі почали будувати Берлінську стіну, до ажурного, збудованого ще імператором моста з двох різних бокiв одночасно під’їхали дві машини. В обох сиділи розвідники, чиї імена потім знатиме цілий світ. У першій, тій, що петляла вуличками Потсдама, — американський пілот Френсіс Пауерс, чий літак–розвідник двома роками раніше збила радянська ракета під Свердловськом. В іншій, тій, що їхала із Західного Берліна, — легендарний радянський розвідник, керівник резидентури в Америці Рудольф Абель, який з нетерпінням чекав цієї миті у виправній тюрмі в Атланті. Тут, рівно посередині моста, вони одночасно під’їхали до лінії, яка у ті роки відділяла один від одного два світи і два способи життя — пересіли в інші машини й роз’їхалися у різні боки.

Загалом така процедура відбувалася тут iще тричі. На мосту Глініке в 1964 році міняли радянського агента Конона Молодого на британського агента Гревіла Вінна. Потім, через 21 рік, у червні 1985 року міст побачив одразу 27 шпигунів! З них — 23 арештовані на Сході дрібні агенти ЦРУ, які повернулися на батьківщину взамін на чотирьох «важковаговиків» iз КДБ. Й останнім акордом розвідницької симфонії став обмін радянського дисидента Анатолія Щаранського на групу чехословацьких, польських та східнонімецьких агентів, арештованих у ФРН. Починався 1986 рік, до завершення холодної війни і ліквідації стіни залишилося зовсім недовго.

«Ми їхали в мікроавтобусі. Я чув, як розмовляють американці, і по цих розмовах зрозумів, що вони нер­вують. Темно–синій автобус виїхав на середину моста і розвернувся у бік заходу. Відчуття було таке, що зараз почнеться стрілянина і що ніякий це не обмін, — згадує свої відчуття того дня польський розвідник Маріан Захарський, який проходив Глініке у червні 1985–го. — Зовнішньо я намагався триматися, але при цьому жахливо тремтів. Мене міг врятувати тільки обмін. І яка різниця, на кого мене обміняють?! Головне, аби додому, головне, аби на свободу!». Захарський передав у СРСР супертаємну інформацію про американські ракети «Петріот», систему їх ПВО та радарів й отримав за це пожиттєвий тюремний термін. Після обміну Захарський закінчив свою кар’єру генералом польської розвідки — і регулярно щороку приїжджає на міст Глініке.

Зняли, як могли...

Найрезонансніші обміни «спалених» розвідників між двома супердержавами — США та СРСР — відбувалися саме тут, на німецькому мосту між західною та східною частинами Берліна. Цей факт слугував підставою для неабиякої гордості східнонімецького уряду. Втім право на це вони отримали не тільки завдяки вдалій географії, а й зусиллям адвоката, який працював на Штазі — східнонімецьку розвідку, Вольфганга Фогеля. В час холодної війни НДР випускала своїх громадян iз країни за гроші — в’язнів тюрем і просто громадян, які хотіли мешкати на Заході. Всього таким шляхом iз соцкраїни виїхали 215 тисяч людей, у тому числі 34 тис. політв’язнiв — за 3,5 млрд. марок. Тож зв’язки Фогеля із західнонімецькими колегами визначили для нього особливу роль у шпигунських комунікаціях.

«У Фогеля не було широких повноважень. Він був тільки посередником, а рішення ухвалювали інші, — згадує Захарський. — Адже у різних шпигунів різні вагові категорії, а отже, й різна «ціна».

Радянська пропаганда не могла оминути увагою такий щедрий символізмами матеріал — і про міст Глініке зняли фільм. Йшло­ся про конкретний факт — обмін полковника Конона Молодого, який вкрав для Союзу секрети британської зброї, на британського зв’язкового у Москві. Із 25 років, які йому дав англійський суд, Молодой відсидів тільки три. Фільм «Мертвий сезон» вийшов на екрани дуже оперативно — через чотири роки після того, як Молодой пересів на Глініке із західнонімецької машини у східнонімецьку. Головну роль у стрічці мав зіграти «Штірліц» — В’ячеслав Тихонов, але сім’я розвідника в останню мить попросила замінити його на більш схожого на розвідника зовні Донатаса Баніоніса. Ключовою сценою фільму стала саме сцена обміну, але візуальної схожості з реальними подіями домогтися не вдалося. Сцену обміну знімали на підмосковному шосе — і замість ажурного мосту над широкою рікою під посиленою охороною озброєних людей, які блокують в’їзди і виїзди, «кіношні» шпигуни банально розходяться пішки у форматі прогулянки над чимось подiбним на осушувальні системи. Це один iз небагатьох випадків, коли у житті все виглядало значно напруженіше і динамічніше, ніж у кіно...