Вiдколи вже ремствуємо, жахаємося до болю при однiй згадцi про село. Та попри запевнення щирого манiловця Нiколая Азарова, змiн на краще не вiдчуваємо. Наче недавно «заболталi пєрєстройку», посмiялися з «українського прориву». Так, не доведи Господи, й за Незалежнiсть вiзьмемося. Бо ж зловiснi хмари накондубачуються все бiльше...
Може, й зайве нагадувати, що Україна споконвiку славилася своїми багатствами. Тому й була ласим пирогом до зазiхань сусiдiв–кочiвникiв. Та й скажiть на милiсть, де ще у свiтi кращi чорноземи, унiкальнi природно–клiматичнi умови й такi працьовитi люди? А ось за масштабнiстю та заповзятiстю, з якими сучаснi урядники заходилися нищити село, це можна порiвняти хiба що з бiльшовицьким експериментом на мiцнiсть української нацiї. І навiть татаро–монгольське нашестя здається невинною прелюдiєю.
Отож, гортаючи сторiнки вiтчизняної iсторiї й неупереджено осмислюючи внутрiшню полiтику колишнього СРСР, доходимо висновку: диктатура пролетарiату була спрямована не стiльки проти буржуазiї, як проти селянства. Справдi, iндустрiалiзацiю країни, технiчну революцiю та й загалом мiлiтаризацiю економiки здiйснювали на збитки селу. А це ж глибиннi пiдвалини української державностi. Надiя на пролетарiат, iнфiкований бацилами iнтернацiоналiзму — приманкою свiтового сiонiзму, обернулася полiтичним блудом. Чи не тому й спротив совєцькiй окупацiйнiй владi був, як правило, селянським...
...Проте надовго далося взнаки зневажливо–бузувiрське ставлення до селянина як до холопа, вiдсталого «контрреволюцiйного елемента» — «селюк», «сiльпо».
Нинi окупацiйна полiтика владних свавiльникiв у розпалi. «Начальство наше обвiдьмилось». / Г.Квiтка–Основ’яненко / І то пiд егiдою МВФ. Село лежить у руїнах. Приречене до вимирання. Пущено пiд нiж цiлу його галузь — громадське тваринництво. Тепер замiсть натуральних м’ясних i молочних продуктiв нас нерiдко напихують сурогатами. По–варварськи нищать природу, стає моторошно вiд завивання бензопилки, наче рiжуть по живому тiлу. Плюндрують лiси, вивозять чорнозем, перетворюючи довкiлля на пустелю. Отакi харцизяки!
На наших очах вiдбувається знецiнення людської працi. Не трудiвник нинi в пошанi. Охоронець–опричник — ось найпрестижнiша професiя! Та чи охороняють безцiнне наше багатство — родючi землi? Тодi що чи кого охороняють? І вiд кого? Земля ж бо не живиться органiкою, а отруюється отрутохiмiкатами. Питна вода стає непридатною для вживання. Чи не тому так стрiмко зростає смертнiсть? Молодь їде з села у пошуках заробiткiв. Бачити немовля стає дивиною. Зневiренi топлять безнадiю у чарцi. Душевний бiль класика української прози М. Коцюбинського — то тiльки квiточки: «Де небо? Де сонце? Та «чи прийде коза до воза?»
А що нашi постояльцi запаркання? Отак, було, спостерiгаєш за поведiнкою очiльника, й мимоволi вчувається реплiка Горбатого з вiдомого фiльму Станiслава Говорухiна: «Сомнєнiя у нас iмеюцца — не стукачок лi ти?». Бо хто, питається, згубив Селянську партiю? Бачиться, об’єдналася з народною, потому дрейфувала пiд синьо–бiлi знамена. Чи не завершальним стратегiчним маневром було посадити в депутатське крiсло пана Литвина? Котрий, як виявилося, Українi не так уже й потрiбний. Та й про Партiю зелених щось давно не чути...
Словом, «прєкратiть раздор i шатанiя с рєволюцiонной бєспощадностью» здатна хiба що «Свобода». Як i взятися до дiла. Ну, здавалося б, що простiше: на свiтовому ринку нам не пiд силу конкурувати з такими промисловими гiгантами, як, скажiмо, Японiя, США, Китай чи навiть Нiмеччина. Та чи не найвищого життєвого рiвня досягли країни, якi зреклися мiлiтаристських амбiцiй. Це насамперед Швецiя, Фiнляндiя i знову–таки Японiя. А в деяких латиноамериканських країнах вiйськовий бюджет урiзають на користь охорони природи. То чи не час i нашим полiтичним аксакалам задуматися над тим, як резерв Головного командування зняти з охорони донецько–половецької знатi й (даруйте за совєцьку риторику!) направити на поле битви за врожай.
Якщо бути хоч трохи розторопним, не можна не помiтити, що у свiтi зростає попит на продовольство. Тодi чому нам не прийняти закон про прiоритетний напрям аграрної полiтики? Приводив же хтось корову до стiн парламенту. То знакова подiя. Розвиваючи аграрне виробництво, зможемо успiшно iнтегруватися до свiтової економiчної системи. Та й вiдкриття правозахисника Миколи Руденка, що додаткова вартiсть створюється не експлуатацiєю людської працi (за Марксом), а завдяки фотосинтезу, якраз впору.
Ми ж наче заходилися, як мовиться, перековувати мечi на орала. Справдi, землю краще обробляти, нiж завойовувати, й досвiду нам не позичати. Взiрцем може послугувати подвижницька дiяльнiсть наших славетних аграрiїв Ф. Т. Моргуна, В. А. Плютинського, Г. А. Олiйника. Бо одному бiдаковi з вилами, пановi Ляшку, непосильно. Гуртом здолаємо кризу. Врятуємо Україну. Ми ж не якiсь там кочiвники–«побєдiтєлi». Ми з дiда–прадiда ратаї. Землеробство ж — колиска цивiлiзацiї.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
