Коли мрія Василя Каразіна ставала ідеєю фікс, у можливість реалізації його фантастичних проектів починали вірити навіть дуже консервативні люди. Так у кріпосній і малограмотній Росії, скажімо, з’явилося міністерство народної освіти, а в провінційному і на той час нічим не примітному Харкові — перший на теренах Малоросії імператорський університет. Одні освітянським реформатором захоплювалися, інші ненавиділи, але всі однаково заздрили за вміння випереджати час і бути корисним суспільству. Найбільшою ж небезпекою для самого Каразіна став той факт, що його кипучої енергії було забагато навіть для безмежної імперії і що подразнення спокою у вигляді будь–яких змін присікалося російською елітою з традиційною жорстокістю.