Нова вершина «сніжних барсів»

      Потріпаний гімалайським вітром прапор Харкова повернувся додому, зайнявши почесне місце в кабінетному лабіринті мерії. Тепер він приречений бути символом, оскільки побував на одній з найвищих вершин світу в ювілейний для слобідської столиці рік.

      Ідея включити до святкової програми ще й цей героїчний пункт належала відомим українським альпіністам Сергію Бершову та Ігорю Свергуну. З вертикальної висоти Чо-ойю (навіть якщо розглядаєш її у слайдовому варіанті), добре видно, наскільки той вибір був правильним. Адже поспiхом відремонтовані дороги хоч і стали наочним свiдченням підготовки міста до 350-річного ювілею, все ж мало асоціюються, власне, з самим святом. Рідний же прапор на висоті, яку здолати під силу представникам далеко не кожного міста, якраз той випадок, що втішив самолюбство і найбайдужішого до ювілейної метушні харків'янина.

      У самих «підкорювачів», крім усього, був ще й власний, тобто спортивний, інтерес. Адже повернувшись з експедиції, вони констатували досить втішний факт: з чотирнадцяти земних восьмитисячників харківські «сніжні барси» не взяли лише три. І то винятково з фінансової причини. Якби альпінізм був дешевшим видом спорту або самі альпіністи багатшими, то білі плями на власній гімалайській карті вони закрили б за рік-два. Наразі ж доводиться чекати ювілею або просто щасливого випадку.

      До речі, почесне звання «сніжний барс» отримують лише ті спортсмени, якi здійснили сходження на п'ять вершин висотою не менше семи тисяч метрів. Сьогодні в Україні їх уже 59. Майже половина з них — харків'яни. У слобідській столиці проживають і дві з чотирьох «сніжних барсих»— Світлана Бугай і Тамара Єна. Ця приваблива статистика — результат так званої спадковості поколінь: перше в СРСР висотне сходження належить команді саме харківських альпіністів. Про ризикованість й суспільну вагу тієї експедиції говорить хоча б такий історичний факт: чиновники у супровід трьом альпіністам послали загін iз 150 червоноармійців. Ті мусили захищати спортсменів від можливого нападу лютих душманів. З того часу Харків не покидає трійку міст СНД, в яких альпіністський рух розвинений найбільше. Правда, останнім часом його впевнено наздоганяють російський Єкатеринбург і наша Одеса.

      А втім, звання «сніжний барс» не зовсім точно відтворює ступінь альпіністської мужності. Адже висоту понад шість тисяч метрів прийнято називати зоною смерті. Сюди зрідка долітають лише орли та галки. Тому людина, зважившись на таку роботу, автоматично бере на себе не властиву її природі місію. Відчуття — ще ті! Усім своїм єством спортсмен змалюється до дрібної мурахи, якiй вершина милостиво дозволяє (або суворо забороняє) випробувати власні сили. Гординя і пихатість лікуються, мов за рецептом. Напевно, саме тому найтитулованіший вітчизняний альпініст Сергій Бершов не любить словосполучення «підкорили гору». Це заняття від самісінького початку переслідує зовсім іншу мету.

      Як говорять Сергій з Ігорем, «Богиня бірюзи», «Голова бога» чи «Милість Богів» (саме так перекладається назва 8201-метрової Чо-ойю) має форму гігантського плато. Вперше проклали шлях до її маківки австрійські альпіністи рівно півстоліття тому. Наші спортсмени вирішили йти класичним маршрутом і без кисню. Це ускладнило їхнє завдання, але додало куражу, рекордної ваги й спортивного інтересу. До розряду сміливих професіонали відносять і рішення харків'ян не розкладати на вершині третій базовий табір. Тобто вони свідомо позбавили себе перед вирішальним «штурмом» традиційного відпочинку, надавши експедиції зайвого екстріму. Крім цього, обставини склалися так, що Сергію з Ігорем не вдалося перед останнім ривком добре виспатися. Тому кілька годин поспіль до самого світанку вони піднімалися вгору, з усіх сил долаючи неймовірно нав'язливий сон. «Буквально через кілька кроків ходи ми зупинялися і засинали, повиснувши на своїх палицях, — говорить Ігор Свергун. — Було, тільки впадеш у таке собі солодке забуття, а тут Бершов будить. Отямившись, іду слідом. Але вже через кілька метрів зустрічаю Сергія Ігоревича, який i собі мило дрімає на хиткій підпорі. І так до світанку, аж поки не прийшов час нашого біологічного пробудження».

      Насправді то був складний і небезпечний шлях. Альпіністам трапилася 70-метрова ділянка із суцільних вертикалей, що змусила витягти з рюкзаків мотузку. Останню через брак світлового часу не встигли навіть зняти, тому вона неабияк полегшила спортсменам їхній зворотний шлях. Виникла проблема у «сніжних барсів» і перед самим кінцем маршруту. Якимось дивним чином вони просто розійшлися в різні боки, тому Чо-ойю прийняла їх ніби разом, але водночас і окремо: на заповідний восьмитисячник альпіністи піднялися з протилежних сторін. Обидва також говорять , що довго не могли розгледіти на горизонті Еверест. Йдуть, йдуть, а найвища вершина світу все не потрапляє до поля зору. Продивилися ж спортсмени усі свої очі не з простої цікавості. Тільки у випадку, якщо «підкорювачі» побачать і знімуть на фотокамеру верхівку цього гімалайського красеня, їхнє сходження вважатиметься таким, що відбулося. Іншого способу довести факт успішної експедиції Міжнародний альпіністський комітет поки що не вигадав.

      «Голова бога» зустріла харків'ян шаленим буревієм, який автоматично додав морозу сорокаградусної міцності. З цієї причини хлопцям не поталанило закріпити телекамеру на вершині, щоб сфотографуватися разом. Тому вони по черзі позували один одному з рідним прапором у руках, який просто обліплював їх з усіх боків.

      Пiсля повернення Сергій Бершов та Ігор Свергун у Харкові, без перебільшення, — на розхват. Усім неймовірно кортить почути розповідь про захоплюючу експедицію з перших вуст. І це природно, адже ніщо так точно не відтворює істинну картину речей, як цікаві подробиці. Одна з них така. Десь на висоті шість тисяч метрів у альпіністів починають різко змінюватися смакові відчуття: одні продукти йдуть, інші ні. Українське ж сало смакує навіть на самісінькій верхівці гори, тому без його солідних запасів не проходить жодна вітчизняна експедиція.

      Такий вибір виправданий i з іншої причини. Альпінізм сьогодні вважають одним із найдорожчих видів спорту. Скажімо, поїздка Бершова зi Свергуном до Непалу коштувала 65 тисяч доларів. Тому, бажаючи заощадити кошти, Сергій з Ігорем не змогли взяти із собою навіть кухаря. І юшку варити довелося самим.

      У Непалі українські альпіністи сьогодні вважаються фактично своїми. Навіть важке спортивне спорядження залишають там у своїх вірних друзів, аби не возити туди-сюди за дев'ять земель. Місцеві жителі подібну довіру дуже високо цінують, оскільки туристи й гірські спортсмени є основною статтею їхніх прибутків.Тому альпіністи, піднімаючись у гори, не бояться залишати намети без власного догляду: ненав'язлива варта обов'язково знайдеться з числа місцевих добровольців. Сергій Бершов говорить, що за всю історію його гімалайських експедицій жодного разу не став жертвою крадія. Правда, Ігор його одразу ж поправив. Виявляється, якраз цього разу у харків'ян поцупили припасений шматок м'яса. І шматок не з якогось там свійського теляти, а могутнього яка. Виходить, і біля підніжжя восьмитисячників, які найближчі до вічного неба, знаходиться місце для земної метушні.

      Де альпіністи беруть сили для подібних випробувань — окрема розмова. «Потрібно вести здоровий спосіб життя, — говорить Сергій Бершов, — ставити перед собою конкретну мету і, що дуже важливо, підтримувати в собі особливе горіння. У моєму віці (легендарному українському альпіністу цього року виповнилося 57. — Авт.) важко розраховувати на позитивні фізіологічні зміни в організмі, але підтримувати фізичну форму цілком реально. Мій ранок починається з 10-кілометрового кросу. Щодня футбол, плавання, баскетбол, тренажерна зала. Безпосередньо перед кожною експедицією — обов'язкове тренування на Ельбрусі».

      На практиці подібні зусилля дають стовідсотковий результат. Уже стала хрестоматійною в альпіністських колах історія про те, як у 99-му році, аби не пустити Сергія Бершова у першу «незалежну» українську експедицію на Еверест, усій збірній влаштували такий собі спортивний тест на виживання. Потенційні члени команди мусили по першому слизькому сніжку в Кончі-Заспі пробігти 25-кілометровий крос. Авторам такої «підстави» чомусь здалося, що харківський «ветеран» одразу ж зійде з дистанції. Сергій прийшов першим. Причому срібний «призер» з'явився на горизонті лише через десять хвилин, а всі інші — через півгодини...

      Плани у «сніжних барсів» з української Слободи просто грандіозні. Щонайменше семеро з них готові хоч сьогодні вирушити на підкорення будь-якої вершини світу. Цілком можливо, що така нагода невдовзі навіть трапиться. Недавно харківський мер побував у німецькому місті-побратимі Нюрнберзі і, звісно ж, не проминув похвалитися тим, що героїчно налаштовані хлопці підняли на честь ювілею прапор аж під небо. Тамтешній міський голова, очевидно, проковтнув цей факт, мов гірку пігулку, оскільки одразу захотів, аби й про ввірене йому місто заговорили у подібному сенсі. Словом, харківські альпіністи зараз чекають запрошення. Цілком можливо, що мова йтиме про спільну українсько-німецьку експедицію. Тобто такий собі героїко-інтернаціональний захід у форматі побратимської дружби. Сучасним альпіністам, які більше не переобтяжені ідеологічними шорами, за великим рахунком, все одно, чий прапор нести в рюкзаку, — аби тільки знову потрапити в гори. Цей вид спорту від початку не має кордонів: на всіх жадаючих — всього лише чотирнадцять земних восьмитисячників.