Старість — не радість. Лише злиденність...

      Давні греки казали: кого люблять боги, ті помирають молодими... Милосердні, мабуть, у них були боги, бо забирали душі праведних від мук земних та вели їх у райські кущі, оливкові гаї, туди, де вічно сяє сонце і вдосталь є нектару та амброзії... Милосердні та вже напевне добріші за нинішній український уряд, який всім, хто не помер молодим і дожив до пенсійного віку, недвозначно демонструє свою нелюбов.

      На обіцянки наш уряд щедрий. От і нещодавно на одному з його засідань Прем'єр-міністр Віктор Янукович пообіцяв, що вже з 1 серпня 2004 року «11,5 мільйона пенсіонерів отримають  підвищення пенсій». Все було б чудово і вдячні пенсіонери обов'язково б пройшлися урочистою процесією до Кабміну, аби подякувати урядовцям за схвальну ініціативу, якби не одне «але». Уряд вже підвищував пенсії. Проти дієслова «підвищував» ми не заперечуємо. Заперечувати слід хіба що проти числівника, котрий є еквівалентом тієї допомоги, на яку можуть нині розраховувати пенсіонери. А еквівалент цей жалюгідний — і з точки зору реального наповнення гаманців людей, і з точки зору моральних норм. «Україна молода» вже писала про те, як багато хто з пенсіонерів з глибокою образою в серці повертав поштовим переказом уряду та Президенту ті кiлька гривень, на які збільшився їхній щомісячний прибуток.

      Для тих, хто зараз іще молодий і сповнений сил, хто вірить у те, що й завтра, і післязавтра він заробить собі на кусень хліба, фраза «Все життя віддане цій державі, і ось що ми тепер маємо...» звучить дещо порожньо. Тому як ілюстрація того, що може чекати кожного з нас (за умови, якщо ця країна так і не очиститься жодними змінами) — історія з реального життя. Мова піде про жінку, яка нічим не відрізняється від своїх одноліткiв, окрім імені, за яким постає велика трагедія. Мова піде про Лесю Гонгадзе і цього разу — про щоденну драму її нинішнього буття. Драму пенсіонерки — однiєї з багатьох...

      У редакцію «України молодої» пані Леся надіслала свою довідку, отриману в управлінні  Пенсійного фонду Шевченківського району Львова. У довідці зазначене те, що Гонгадзе Олександра Теодорівна «отримує пенсію за віком; загальний стаж: 86 років 0 місяців 05 днів; у сумі 129 гривень 93 копійки...»

      Коментарі тут, думається, зайві. Окрім хіба що одного: трудовий стаж у Лесі Гонгадзе складає (за фізичними параметрами людського життя) 43 роки (працює вона з сімнадцяти), проте в її випадку він порахований як «рік за два». Такий підхід застосовується в нашій державі надзвичайно рідко, і розраховувати на нього можуть люди дуже небагатьох професій. За фахом пані Леся — медик, працює (і працювала) з інфекційними захворюваннями. Проте зараз пенсіонерка Леся Гонгадзе вже не обіймає посаду лікаря. Після повернення з сином з Грузії (у середині 90-х) вона як особа без українського громадянства була щаслива і вдячна людям уже за те, що вони допомогли їй влаштуватися на роботу «молодшим технічним працівником». Санітаркою, тобто... Санітаркою пані Леся працює і по цей день у львівській інфекційній лікарні. І отримує від держави, де четвертий рік тривають пошуки відповіді на питання, що сталося з її сином, відповідну винагороду. 129 гривень за 86 років трудового стажу...

      Нещодавно, розповідає пані Леся, померла колишня завідувачка одного з відділень цієї лікарні. Вийшовши на пенсію, ця жінка — Світлана Гляц — опинилась у такому ж матеріальному становищі, як і Леся Гонгадзе. Тому коли у Світлани Гляц стався серцевий напад, вона свідомо відмовилася від можливості скористатися допомогою медиків. «Лесю, я не можу жебрати», — говорила вона своїй приятельці буквально за день до смерті. Ця смерть, думається, на совісті тих, хто ставить людей перед вибором: або жити на хлібі й воді, або протягувати руку, або піддатися суїцидальним настроям.     

      Між іншим, коли днями ЦВК ділив територію України на округи і запрошував останні дані щодо населення нашої держави, з'ясувалося, що станом на 1 червня 2004 року в нашій державі проживало 47,46 мільйона громадян. Це на 30 тисяч менше, ніж місяць тому. Нескладно порахувати, що щодня помирає щонайменше тисяча українців. Тому нас уже давно не «52 мільйони», як віщав колись один з центральних каналів, нас навіть не 48, 41 мільйона, як це встановив перепис кінця 2001 року. Чи не тому, що для життя в Україні не стає ані сил, ані можливостей, ані стимулів?

      Як зазначив у статті, надрукованій газетою «Без цензури», Віктор Ющенко, «Президент, а слідом за ним і всі можновладці тиражують тезу про важливість стабільності, яку нібито може забезпечити лише кандидат від влади. Для громадян ця «стабільність» обертається справді стабільним спустошенням гаманців. Подорожчання хліба, зниження мінімальної зарплати, обман пенсіонерів, зліт цін на пальне — кожен може продовжити цей перелік. Криза доганяє кризу, проте документ, підготовлений урядом, не залишає сумнівів — влада не збирається міняти курс.

      Прикметники на зразок «соціальний» та «європейський», якими рясніє урядовий проект, — це спроба замилити очі. Спроба незграбна, оскільки бюджет — це цифри. Уряд дуже не хоче їх наводити: на весь текст їх не набереться й десятка. Але і вони чітко показують: влада хоче «стабільно» вести Україну в бідність, корупцію і тіньову економіку.

      Що є головним у соціальній політиці Об'єднаної Європи? Там мінімальний рівень заробітної плати завжди перевищує прожитковий мінімум, який щороку індексується. Бідність — наша головна проблема. Але уряд не дає відповіді на цю проблему. А вона давно відома. Треба віддати 10 млрд. гривень прихованих бюджетних доходів і спрямувати їх на підвищення доходів громадян.

      Мінімальну зарплату і пенсію слід підвищити негайно, а не тоді, коли зростання цін «спалить» добавку. Що таке 237 гривень, які влада забрала в минулому році і обіцяє повернути восени? Відніміть від них те, що «з'їла» інфляція (8% 2003-го і 6% — прогноз 2004-го). І ви побачите, що лишаються ті самі 205 гривень.

      Таке «підвищення» — обман громадян перед виборами. І це шахрайство влада планує продовжувати і після них. 262 гривні мінімальної зарплати, обіцяні в проекті на 2005 рік — це знову-таки 205 гривень 2003 року з урахуванням інфляції трьох років (8, 6 і 5% — прогноз 2005 року). Насправді уряд не збільшує, а лише із запізненням індексує мінімальну зарплату, залишаючи незмінним прожитковий мінімум. На папері — зростання доходів, у житті — мільйони родин не можуть нормально харчуватися», — пише Ющенко.