Незнайко став пенсіонером

У Радянському Союзі, країні знань і звершень, найулюбленішим книжковим героєм дітвора називала персонажа на ім’я ... Незнайко, літературним батьком якого був письменник Микола Носов. Книги про пригоди коротунчиків відразу ставали бестселерами. Вся компанія, яка жила серед квітів і ставків iз прозорою водою, розчулювала і захоплювала. А надихнула Носова на створення образів чудова природа Ірпеня, де минуло дитинство письменника. Адже до Москви з України він переїхав у 21 рік.

Ірпінь, Шулявка, Київський вокзал...

   Микола Миколайович Носов народився 25 листопада 1908 року в родині актора. Мати була рукодільницею. Коли хлопцеві було п’ять років, уся родина перехворіла на тиф, але найбільше дісталося маленькому Миколці — йому довелося наново вчитися ходити. Другий сильний удар від життя Носов отримав, коли його залишили в підготовчому класі на другий рік через маленький зріст. «Погано — не погано вчитися, а бути маленьким», — з образою згадував письменник в автобіографічній повісті «Таємниця на дні колодязя». Можливо, саме ці дитячі прикрощі згодом підштовхнуть його підсвідомість вигадати оду коротунчикам — мешканцям незнайчиного міста?

Не всі знають, що оте місто Носов уявляв, пригадуючи рідний Ірпінь, де пройшло його дитинство. Ірпінська садиба, в якій жила родина Носових, хлопчику нагадувала квіткове царство, куди вночі приходять «гномики, тобто маленькі чоловічки ростом iз палець. Відомо, що гномики нічого не їдять і харчуються запахами квітів». А їх було безліч: клумба з настурціями, маргаритками, резедою, за клумбою — галявина з польовими і луговими квітами, а далі — молодий березово–вільховий підлісок, де навесні пахнуть величезні рожеві фіалки і конвалії». От звідки б’ють джерела Квіткового міста, де мешкав Незнайко!

У гімназію Носов вступив уже в Києві. Гімназія розташовувалася в Рильському провулку. А оселилася родина на вулиці Глибочицькій, що залягала у каньйоні. «Будинок одноповерховий, сірий, непоказний, нудний на вигляд. Ось тоді я пошкодував про ірпінське роздолля!» — писав Носов. Пізніше сім’я переїхала на Шулявку, вулиця Борщагівська, 70, де «під вікнами росла черемха, а взимку гостювали снігурі».

«В Ірпені я був одного разу, ще дитиною. Запам’яталася прозора вода в річці і величезні риби, яких я бачив углибині», — розповів телефоном з Москви онук автора дитячого бестселера, фотокореспондент і письменник Ігор Носов. До слова, саме йому Микола Носов присвятив свою книгу «Повість про мого друга Ігоря». Справді друг, бо в одній квартирі дід та онук мешкали 14 років. Дивно, але Ігор Петрович не пригадує, щоб дід розповідав йому про Київ або Ірпінь. «Він багато чого пам’ятав, але в розмовах рідко деталізував, — пояснює Ігор Петрович. — Так, автобіографічна повість Миколи Носова «Таємниця на дні колодязя» — своєрідний путівник по Ірпеню 20–х років минулого століття. Там усе сказано. До слова, у Москві Носов жив на вулиці Київській, біля Київського вокзалу. Ось такий збіг обставин...»

Незнайкові — від «Барвінка»

Напевно, це веселий фатум: Незнайко не тільки був покликаний спогадами про Ірпінь, Київщину, він і «дебютував» у Києві. Хоч його літературний «батько» вже давно, ще коли йому минув 21 рік, залишив Україну і мешкав у столиці СРСР.

До появи роману–казки про пригоди Незнайка Носов уже був визнаним дитячим письменником. Низка оповідань, Державна премія за повість «Вітя Малєєв у школі і вдома»... Хотів навіть узятися за Ленініану — цілком «у дусі часу». Але кон’юнктурний задум повісті про маленького Володю Улья­нова поступився місцем повісті про маленького сонячного хлопчика. І посприяв цьому український письменник, тодішній редактор журналу «Барвінок» Богдан Чалий.

Кореспонденту «УМ» пощастило за життя Богдана Йосиповича потрапити до нього в гості у село Рудики. «У листопаді 1952 року разом з Валентином Бичком та Максимом Рильським нас делегували до Мінська на святкування сімдесятиріччя білоруського письменника Якуба Коласа. Там ми познайомилися з Миколою Носовим, — згадував у розмові з «УМ» Богдан Йосипович. — Він сказав, що під впливом Марії Прилєжаєвої, очевидно, треба написати повість про Леніна–дитину. Хоча, зізнався далі Носов, йому більш хотілося б написати повість про країну казкових коротунчиків. Навіть є головний персонаж — Незнайко. Побідкався, що в Москві опублікувати повість буде складно, вона ж не про зразкового радянського піонера!»

Тоді Богдан Чалий і запропонував друкувати «Незнайка» в журналі «Барвінок». Так у лютневому номері за 1953 рік з’явилися перші глави роману–казки. «В одному з наступних номерів журналу продовження казки не надрукували. З тієї причини, що Микола Носов просто не встигав його написати... Діти нас закидали листами, питаючи, а що ж трапилося з улюбленим персонажем, — пригадував Богдан Йосипович. — Я ж почав відбивати телеграми Носову, підганяв його. Він дратувався, ми навіть лаялися...»

Окремою книжкою повість–казка вийшла у світ у видавництві «Детгиз» лише за рік після «прем’єри» у «Барвінкові».

Хронологія пригод Незнайка

1953—1954 рр. — роман–казка «Пригоди Незнайка та його товаришів» надруковано у журналі «Барвінок» українською та російською мовами.

1955 р. — казка виходить окремим виданням у «Детгиз».

1958 р. — поява другої книжки — «Незнайко в Сонячному місті». Надруковано в журналі «Юність».

1964 р. — третя книга «Незнайко на Місяці» надрукована в журналі «Сім’я і школа».

ОЧИМА ПСИХОЛОГА

Бешкетник iз добрим серцем

«Чому все ж таки головний герой казки — не радянський піонер, а нетямущий Незнайко — став улюбленцем дітлахів? Тому що характер у нього формується, він не відзначається зразковою поведінкою, але, попри всі витівки, має чуйне серце, — вважає психолог Ірина Гусаченко. — Дитина бачить у персонажі самого себе, свої думки і почуття. Коли письменники намагаються створити позитивних героїв, вони викликають у дитині таке ж роздратування, яке викликає той же сусідський хлопчик, з якого «слід брати приклад». Читаючи про Незнайка, дитина розуміє, що читає про себе.

Радянські діти середнього віку, а ще більше їхні батьки помічали, що всі персонажі чітко позначені соціально — художник Тюбик, музикант Гусля, астроном Стекляшкін, доктор Пілюлькін, механіки Гвинтик і Шпунтик, вчений Знайко, — а от представника правлячої партії немає! Її керівної ролі не відчувається. Немає навіть натяку на нудні повчання. І в цьому, мабуть, теж секрет успіхів творів про Незнайка у радянську добу.

З ПЕРШИХ ВУСТ

Ігор Носов: Дід навчив мене стріляти з рогатки

— Яким Вам запам’ятався дід?

— Коли він помер, мені було 14 років. Я б відзначив такі його риси: серйозність і мудрість. Писав він дуже смішно, але був не з тих людей, які когось весь час веселять. Дід постійно працював. Скрізь, де міг. Не тільки за своїм письмовим столом, а й за кухонним, за маленьким складним столиком. Він завжди сам друкував, не довіряв друкаркам. Дід відмовлявся від будь–яких посад у редакціях і Спілці письменників, які йому часто пропонували, бо його цікавила в першу чергу його літературна діяльність. Дійсно, встиг він багато зробити. Написав романи, казки, повісті, короткі оповідання, п’єси, сценарії, вірші, статті для журналів і газет і навіть серйозний літературознавчий трактат «Кванти сміху».

Дід багато зі мною займався. Для нього було важливо пізнання через гру. Власноруч зробив абетку з літерами і малюнками до них. Ми ліпили з пластиліну, грали в солдатики, машинки; на подвір’ї — в хованки, квача. Він навчив мене робити рогатки, але завжди попереджав, що грати з ними треба обережно. У школі, коли я вивчав російську мову, він часто писав зі мною диктанти. Знову ж через гру вивчали географію, хімію, математику: з командою м’яких іграшок плавали на уявному кораблі–дивані по морях, вивчаючи атлас, створили власне «Королівське хімічне товариство».

— Як дід вас карав, якщо ви завинили або, можливо, таких випадків не було?

— Жив я з дідусем в одній квартирі в Москві. Не пам’ятаю, щоб він мене коли–небудь карав. Очевидно, мудрим був. Ніколи не доводив до «порушення». Або ж усе спокійно пояснював і виправляв мої помилки разом зі мною.

— Які книги Микола Миколайович любив читати?

— Повісті та оповідання Гоголя, Чехова, романи Льва Толстого, Діккенса, Марка Твена. Дід спілкувався з Агнією Барто, Сергієм Михалковим, Борисом Польовим, Олександром Твардовським. Але, на відміну від багатьох письменників, ігнорував численні засідання та партійну роботу. Всі свої думки і емоції він висловлював зазвичай на папері, а не у виступах перед аудиторією.

Багато писав. В останній рік життя (а помер Микола Миколайович Носов у 1976 році. — Ред.) дід мав задум книги про перше кохання. Втілити його не встиг.

— У Москві є музей Миколи Носова?

— Ні. Навіть немає книги про письменника в серії «Життя видатних людей». Хтось може дорікнути, мовляв, створенням музею повинні займатися родичі. Але я думаю, що це справа істориків, біографів, чиновників Міністерства культури Росії. Втім головний показник визнання творчості письменника — те, що його книги читають, їх постійно перевидають.

— Ігорю Петровичу, ви — автор книг про нові пригоди Незнайка. Чим ваш персонаж відрізняється від Незнайка Миколи Носова? Які у нього захоплення, як він ставиться до комп’ютерних ігор?

— Я намагався зберегти світ коротунчиків таким, яким він виник ще в 1953 році. І хоча в тій казковій країні багато чого змінювалося, все ж цей світ консервативний. І повинен таким залишатись, бо інакше доведеться слідувати моді на все сучасне. Особливо в техніці. Я навмисне уникаю деяких моментів, пов’язаних iз позначенням конкретного часу, не прагну до технологічних нововведень. Там немає комп’ютера. Мене цікавлять не опис технічних речей, а вчинки людей, стосунки між ними.

У мене ж самого четверо дітей!