Невідомий і забутий воїн

«Не підкажете когось із старожилів села чи будь­кого, хто пам’ятає перекази свідків про ті події?» — з таким запитанням звертаємося до жінки­продавця продуктової крамниці села Пам’ятне. Саме на території цього села знаходиться залізнична станція Крути (а не в однойменному селі, як багато хто думає). «Ой, у нас тут усі молоді. Вам треба їхати в Печі — то наступне село, там є такий Микола Бойко, він грамотний, і йому бабця там щось розказувала», — радить жінка.

«Начальство швидко в поїзд, та й удрали, зоставивши тих хлопчаків»

Саме село Пам’ятне якраз належить до Печівської сільради. Жінка каже, що нам треба проїхати і минути меморіал­пам’ятник Героям Крут, перетнути колію, а далі по дорозі кілька кілометрів. По слизькій і нерівній дорозі їхали хвилин десять­п’ятнадцять. Хоча самі Печі добре проглядаються вже від меморіалу, до них через поле — рукою подати.

На в’їзді в село — праворуч цвинтар, за ним поле, а по лівий бік — ряд стареньких хат. Їдемо повільно, сподіваючись зустріти хоч когось, щоб запитати, де ж той Микола Бойко живе. Але ніде ні душі. Заглядаємо за паркани, гримаємо в дерев’яні хвіртки — господарі до нас не виходять. По багатьох хатах видно, що там ніхто вже давно не живе. З деяких дворів на наші крики і стукіт відповідали собаки. Гавкіт обнадіював — отже, зостався ще хтось живий, раз охоронців тримають.

Але, двічі об’їхавши довкола села, вже майже втратили надію дізнатися, де ж мешкає наш носій цінних переказів. Подумали, напевно, всі пішли до пам’ятника — саме там щороку 29 січня, попри люті морози, збираються активісти з Києва та прилеглих райцентрів.

Нарешті бачимо — за кілька десятків метрів з однієї з хвірток виходить у куфайці та шапці­вушанці чоловік. Одразу даємо газу й зупиняємося біля нього. «Не підкажете, де Микола Бойко живе? Хочемо почути про давні події, що хто бачив і чув», — радісно питаємо чоловіка. «Та навіщо вам той Микола? Я і сам вам все скажу, мені дід розказував», — зрадівши нечастим гостям, запрошує у свій двір новоявлений оповідач історії, 50­річний Олексій Божок.

«Мені дідо розповідав, як це случилося. На станції три дні вони стояли. І з ними броніпоїзд стояв. А тоді, коли уже саме наступлєніє прийшло, то начальство швидко у поїзд, та й удрали, зоставивши тих хлопчаків», — доповідає пан Олексій.

Каже, що сам бій не був чітко на тому місці, де зараз пам’ятник стоїть, а за кілометр­два праворуч углиб поля. Відтак, печінівці могли не лише чути кількагодинну стрілянину, а й, вийшовши на сільську дорогу, бачити бій як на долоні. Хоча, як переказує дідові оповіді пан Божок, більшість селян від переляку сиділи вдома.

«До саней ногами зачепили і потягли по дорозі»

Із минулого вмить нас повернув перехожий, який, побачивши авто на дорозі й відкриту хвіртку, заглянув на подвір’я. На диво, це виявився той самий Микола Бойко, якого ми розшукували. Він із задоволенням приєднався до розмови і почав доповнювати: «Мені баба розказувала все, вона з 1892 року. Була не дуже грамотна. Не знала точно, коли саме все сталося, лише казала, що десь вже після Водохреща».

Чоловіки розповіли, що під час бою вцілілі хлопці втікали хто куди, зокрема і в навколишні села. Так, нібито кілька з них забігли і в Печі. Але точно знають лише про одного студента, який сховався в найближчу крайню хату.

«Більшовики шукали його скрізь, виїздили все село, вже зібрались їхати назад, коли одна баба виходить і каже: «Ви шукаєте чоловіка? Так він в отій хаті». Вони вернулися, заходять у хату, а той хлопець у сінях сидить. Ті хазяї його вже навіть нагодували, одежу дали», — каже Божок. — «Його забрали, до саней ногами зачепили і потягли по дорозі. Це як дід розказував, так і я розказую».

Одна з версій нинішніх історичних переказів того часу, що вбитих на полі хлопців селянам із навколишніх сіл влада забороняла ховати. Нібито місцевий люд таємно їх закопував. Але Божок каже, що нічого про таку заборону від діда не чув, а, швидше, навпаки — сільрада змусила людей зібрати трупи й організувати поховання.

За словами чоловіків, на возах iз поля привезли тринадцять хлопців. Хоча, за свідченням дослідників, поховано тут було нібито сімнадцятьох. Загалом воїнів так ховали по всіх довколишніх селах, каже пан Олексій, зокрема в Крутах, Плісках, Хорошому Озері.

«Батько моєї баби був старостою села. І йому загадали позбирати тих хлопців. Селяни організували підводи і звезли їх сюди, у Печі. Викопали велику яму на цвинтарі. Між людьми зібрали полотно самоткане. Труни не робили, бо дощок мало було. Так їх рядочком в ямі й поклали, в полотно загорнули, батюшку покликали, панахиду відправили, а зверху поставили два хрести», — оповідає Микола Бойко.

«Коли навесні рідні приїхали за тими хлопцями, то дідо мій відкопував їх. То він розповідав, що ті дуже ловко (добре. — Авт.) були заховані, акуратно так позамотувані. Рідні казали, що якби знали, що так добре тут поховані, то й не забирали б їх, бо вони думали, що вони так побиті тут і лежать», — переповідає пан Олексій. «Коли почали вже витягували тіла, то мати одного познала сина по вишитій рубашці. Одразу схопила його і каже: «Женя, Женя, воно тобі нада було?!».

«На пам’ятник немає грошей, хоча різні політики обіцяли»

Хлопців за два місяці, у березні, перепоховали в Києві в Аскольдовій могилі. Але, як виявилося, одне тіло таки залишилося в Печах. «А чого не забрали? Так ніхто сьогодні й не знає», — додає Божок.

Тіло знайшли археологи у 2008 році. Проводили на сільському цвинтарі розкопки, щоб встановити місця поховання. Знайшли залишок основи хреста та скелет загиблого студента.

Ми пішли на цвинтар. На місці поховання крутівця — товста, грубо оброблена по краях гранітна плита. На ній — жодного напису, викарбувано лише маленький хрестик, який прикривають близько двох десятків гвоздик та свічка.

За свідченнями селян, до 60­-х років на цьому місті височіли два дерев’яні хрести. Вочевидь, їх залишили саме через того одного хлопця, який лишився тут спочивати навіки. Але коли хрести за невідомих обставин знесли, про тіло забули...

Дружина Олексія Божка, яка слухала весь час перекази односельчан, насамкінець додала, що «на пам’ятник немає грошей, хоча різні політики обіцяли». Тут від часу відновлення поховання говорять про необхідність встановити пам’ятний знак і долучити це місце до головного меморіального комплексу «Пам’яті героїв Крут». Адже, на переконання селян, ця одинока могила невідомого воїна заслуговує теж на увагу.

Водночас уже після повернення з Печі один із громадських активістів, який попросив його не називати, пояснив: «Щоб поставити будь­що на могилі, потрібне рішення сільради. Але для початку треба легітимізувати могилу, визнати поховання таким, у якому дійсно знаходиться учасник бою під Крутами. Це вже справа облради. Без такого рішення сільрада не виділить землю під пам’ятник. Бо голова сільради, може, десь і не проти, але, по суті, боїться, всього боїться»...