390 років тому під Чернівцями

«Хотинська битва 1621» — третя книжка столичного видавництва «Балтія–Друк» у серії «Історія ранньомодерної доби України, Польщі та Литви». Вивчення вітчизняної минувшини під заявленим кутом зору десятиліттями лишалося на дослідницьких марґінесах, оскільки ті події суттєво підважували москвоцентричну концепцію російської імперської історіографії. Відтак, ми дістали нову версію розвитку Європи на початку XVII століття, оперту на останні архівні знахідки та сучасні наукові розвідки, передовсім польські.

Оскільки Україна та Литва століттями не мали власної державності, Хотинська битва, ніби «за промовчанням», вважалася фактом польсько–турецької історії. Й хоча науковці обох країн не оминали подію увагою, у популярних викладах для масового читача воліли Хотин не афішувати. На те були причини. По–перше, власне польських вояків у складі польсько–литовсько–запорозької армії, що билася на Хотинському полі, була хіба чверть від особового складу. По–друге, головнокомандувачем об’єднаного війська був литовський гетьман Ян Кароль Ходкевич. По–третє, переважна більшість штурмових атак турків спрямовувалася на табір запорожців, котрі й вирішили долю усієї битви, що тривала майже місяць. Як пише Наталя Яковенко, «Хотинська війна стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій: козаків порівнювали з античними взірцями звитяги й патріотизму» (Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2005).

Хотинська війна 1621 року мала довготривалі наслідки для всієї Європи. Вона відбулася, за висловом основного автора рецензованої книжки, доктора історичних наук Петра Саса, на «цивілізаційних рубежах Європи», захистила західний світ від омусульманення й забезпечила півстоліття відносного миру. П.Сас добре володіє різними способами історієписання, тож маємо збалансовану розповідь про геополітичну, дипломатичну, професійно–військову та воєнно–побутову складові усієї кампанії. Наскільки серйозною науково–популярною подією є вихід книжки «Хотинська битва 1621» можна судити бодай у порівнянні з двома минулорічними працями, написаними відомими діаспорними істориками: у книжці Сергія Єкельчика «Історія України: становлення модерної нації» (К.: Laurus) Хотин взагалі не згадано, а в «Ілюстрованій історії України» (К.: Критика) Павла–Роберта Маґочого цій важливій події присвячено лише два речення.

Отже, маємо комплексний аналіз причин та наслідків великого військового конфлікту, що змінив вельми ймовірний тоді сценарій європейської ісламізації. А почалося все з польської авантюри за рік до Хотина. Коронний гетьман С.Жолкевський без дозволу сейму повів військо у Молдову, де місцевий князь, васал Османської імперії, збунтувався проти султана. Турки зустріли експедиційний корпус поляків під містечком Цецора і вщент розтрощили — з понад 10–тисячного війська вціліло хіба півтори тисячі вояків. Тисячі потрапили до турецького полону; «в історіографії висловлено думку, що полон не оминув також майбутнього гетьмана Богдана Хмельницького та його батька Михайла (за однією з версій, останній загинув)», – зазначає П.Сас, наголошуючи, що твердих свідчень цього у джерелах немає.

Регулярні підрозділи запорожців у тій кампанії участі не брали – Жолкевський демонстративно відмовився їх залучати; воювали хіба кілька сотень добровольців–січовиків. За свою зарозумілість коронний гетьман заплатив дорого: нищівною поразкою та власним життям. Історик С.Леп’явко зробив промовистий висновок: «Від часів утворення Речі Посполитої це була перша велика військова кампанія, до якої не було залучено козаків. Тобто можна стверджувати, що ця держава вже не могла упоратися без допомоги козацького війська» (Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Том перший. – К.: Києво–Могилянська академія, 2006).

Книга Петра Саса «Хотинська битва 1621» починається таким афористичним реченням: «Війна є побічним і однозначно викривленим проявом цивілізаційного поступу людства, що не має нічого спільного з культурою». Тож автор зовсім не милується героїкою батальних сцен, а частіше зазирає за моторошні лаштунки бойових дій. Розповідаючи про трагічний відступ поляків з–під Цецори, він показує, як «від величезного фізичного та психологічного напруження, спраги, голоду, втоми та безсоння багато жовнірів збожеволіло… Падали на землю і засинали, потрапляючи до ворожих рук». Щось подібне відбувалося і в обложеному польсько–литовському таборі під Хотином: коли почався голод, чимало вояків «дезертирували… а деякі, не маючи більше сили терпіти, виходили на міст і топилися у Дністрі».

Та повернемося до початків Хотинської війни. Погром поляків під Цецорою відкрив Туреччині прямий шлях до центру Європи. Тамтешні воєначальники розробили план блискавичної війни, першим етапом якої було захоплення Львова. Але спочатку на заваді стала бюрократична система Османської імперії — загальна мобілізація завершилася лише навесні наступного, 1621–го. Армію у ті часи зібрали величезну — десь під 180 тисяч. Рушили в напрямку Кам’янця–Подільського; похід очолив особисто султан Осман ІІ. Перед тим у гирло Дунаю в район Ізмаїл–Кілія відбув турецький флот — лаштувати понтонну переправу. Назустріч рушило військо Речі Посполитої — коронні та литовські регулярні полки й німецькі найманці; загалом до 30 тисяч особового складу (мобілізація шляхетського рушення тривала ще повільніше, аніж в Туреччині — це основне військо так і не встигло взяти участь у Хотинській битві). Із Запорожжя вийшла 40–тисячна армія під орудою гетьмана Петра Сагайдачного.

Водночас козаки ухвалили план морської війни проти Туреччини. У Чорне море вийшло кілька флотилій по 20–40 чайок. Їхнім завданням було полювати за транспортними караванами, що перевозили для турецької армії провіант і боєзапас, а також — сіяти паніку у ворожому тилу наскоками на прибережні міста. Із першим завданням козаки впоралися добре: хоч у таборі Османа ІІ під Хотином голодомору не було (татари постачали в’ялене м’ясо), але очікуваного хліба турки не бачили тижнями. Знищили запорожці і караван зі штурмовими гарматами, яких туркам бракувало під час облоги (цікава деталь із книжки: облогова турецька гармата важила понад 6 тонн, на марші її тягнули від 18 до 24 пар волів).

Успішними були і мо­рські виправи запорожців з метою деморалізувати турків. Наприклад, у червні 16 чайок увійшли у Босфор, козаки десантувалися (екіпаж кожного човна 30–40 вояків) й напали на передмістя Стамбула. Це була повна несподіванка: османський флот стояв на Дунаї, армія — на Дністрі. «Оскільки професійних моряків та вояків не вистачало, то замість них турецькі флотські екіпажі комплектували першими–ліпшими молодиками, яких хапали просто на вулицях Стамбула. Для озброєння флотилії реквізували зброю з деяких європейських суден, що стояли в порту», — пише П.Сас і робить висновок стосовно усієї Хотинської війни: «Вочевидь це не сприяло піднесенню бойового духу турецьких солдатів».

Кілька разів запорозькі моряки пробували знищити переправу через Дунай — основний канал постачання армії. Але не судилося. Хоч під час однієї з атак козакам вдалося заманити переслідувачів до плавнів, де у засідці чекали два десятки чайок. Тут турки втратили близько сімдесяти своїх човнів. Проте були й жорстокі поразки: у липні в тих же дунайських плавнях козаки втратили 20 чайок і дві сотні бійців по­трапили у полон на тортури («одних козаків спалили разом з їхніми чайками, інших розтоптали слони»). Загалом, морська війна обійшлася козакам дорого: 27% втрат особового складу проти 19% у турків. Але «без відкритого запорожцями морського фронту перспективи Речі Посполитої у Хотинській війні вочевидь були б не надто втішні».

Взагалі–то, турецький султан вважав своїм головним супротивником у Хотинському зіткненні саме запорожців. Ще до початку бойових дій на суходолі, коли обидві армії облаштовували бойо­ві позиції під Хотином, він засилав до Сагайдачного переговорників: мовляв, «якщо вони перейдуть на бік турків, то зможуть розраховувати на створення власної держави зі столицею у Києві або Кам’янці–Подільському». Козацька старшина зігнорувала пропозицію.

Перші три дні Хотинської битви — це один навальний турецький штурм козацьких позицій. Та вони не лише витримали безпрецедентний на ті часи артобстріл та масований наступ, а й контратакували, вдерлися на турецькі позиції і змусили тікати з командного пункту самого султана. Якби того вечора головнокомандувач об’єднаного війська Ходкевич надіслав козакам підкріплення, битва, імовірно, завершилася б поразкою османів. Але ввечері тоді не воювали.

Ніхто в Європі тоді не воював після заходу сонця, і саме через те гетьман Сагайдачний придумав «нічну війну». Вдень точилися мляві позиційні бої (хоча турки і здійснили іще зо п’ять великих штурмів), а після одинадцятої вечора козаки повзли до турецького табору й влаштовували різанину. Під час першої вилазки загинуло дві тисячі турецьких солдатів (тоді як у перебігу одного з найбільших денних штурмів вони втратили удвічі менше).

Власне, цю місячну битву, що тривала весь вересень 1621–го, виграли запорожці — не в сенсі розгрому Османської армії, що було й теоретично нездійсненно, адже турки мали понад подвійну перевагу в живій силі, — а у смислі зірвати окупаційні плани Туреччини. Та коли не входити у всі деталі кампанії, можна дозволити собі й гучні заяви, що не спираються ні на джерела, ані на дослідження. Як–от вельми респектабельний американський науковець Норман Дейвіс, що написав: «Під Хотином польські гусари завдали туркам нищівного удару» (Європа: історія. — К.: Основи, 2000). Насправді, ані «нищівних ударів» не було взагалі, ні польська кавалерія не змогла діяти активно, бо з настанням голоду в таборі оборонців загинуло 24 тис. коней (за іншим джерелом — навіть 50 тис.), через що «на середину вересня кіннота польсько–литовської армії фактично втратила боє­здатність», — пише П.Сас. Звичайно, крилаті польські гусари були в ті часи грізною силою; і в битвах, які перераховує Н.Девіс, вони справді вирішували їх долю. Але не під Хотином. А під Цецорою навіть, як свідчать нововідкриті джерела, саме сум’яття у бойових порядках гусарів призвело до польської поразки.

Видавництво «Балтія–Друк» спеціалізується на випуску туристичної літератури. Це добре проглядається і у проекті «Хотинська битва 1621», що містить безліч сучасних фотографій місць, де точилися бо­йові дії — не тільки з нинішньої Чернівецької області, де знаходиться Хотин, а й з усього шляху руху військ: від Варшави на північ, до Стамбула на південь. А сам блискучий, з наукового боку, текст (написаний максимально жваво з боку популярного) цілком може слугувати за історичний путівник енциклопедичного характеру.

Лауреати «Книжки року–2012»

Гран–прі

Хотинська битва 1621 — битва за Центральну Європу. (Київ: «Балтія–Друк»).

Номінація Обрії

Науково–популярна література/публіцистика:

Джордж Вайґель. Свідок надії. Життєпис Папи Івана–Павла ІІ. (Львів: Український католицький університет).

Спеціальна література:

Юрій Шевельов. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947—1953). ( Київ. «Темпора»).

Енциклопедичні й довідкові видання:

Ґвара. Автентична Львівська Абетка. (Івано–Франківськ: «Лілея–НВ»).

Номінація Минувшина

Популярні видання/історична белетристика:

Хотинська битва 1621 — битва за Центральну Європу. (Київ: «Балтія–Друк»).

Дослідження/документи:

Наталя Яковенко. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVI — початку ХVIІІ століття. (Київ: Laurus).

Біографії/мемуари:

Сергій Єфремов. Щоденник. Про дні минулі (спогади). (Київ: «Темпора»).

Номінація «Дитяче свято»

Твори для дошкільнят і молодших школярів:

100 казок. 3–й том. (Київ: «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА»).

Твори для середніх і старших школярів:

Максим Прасолов, Олексій Чебикін, Олег Колов. Даогопак. Книга 1. Анталійська гастроль. (Київ: «Небесний ключ»).

Розвиваюча та пізнавальна література:

Енциклопедія винаходів і відкриттів. (Київ: «Махаон–Україна»).

Номінація «Візитівка»

Мистецтво:

Анатоль Петрицький. Театральні строї та декорації. (Київ—Львів: «Майстер Книг»)

Етнологія/етнографія/фольклор/соціолінгвістика:

М. С. Білан, Г. Г. Стельмащук. Український стрій. (Львів: «Апріорі»).

Краєзнавча і туристична література:

Забудова Києва доби класичного капіталізму, або Коли і як місто стало європейським. (Київ: «Варто).

Номінація «Софія»

Зарубіжна гуманітаристика:

Єврейська цивілізація. Оксфордський підручник з юдаїки. У 2 томах. (Київ: «Дух і Літера»; Дніпропетровськ: центр «Ткума»).

Українська гуманітаристика:

Андрій Баумейстер. Біля джерел мислення і буття; Хома Аквінський: Вступ до мислення. Бог, буття і пізнання. (Київ: «Дух і Літера»).

Номінація «Красне письменство»

Сучасна українська проза/есеїстика/драматургія:

Василь Кожелянко. Діти застою. (Чернівці: «Книги–ХХІ»).

Поезія/афористика:

Сергій Жадан. Вогнепальні й ножові. (Харків: «Клуб сімейного дозвілля»).

Номінація «Хрестоматія»

Українська та зарубіжна художня класика:

Інокентій Гізель. Вибрані твори у 3 томах. (Львів: «Свічадо»).

Літературознавство:

Юрій Пелешенко. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ—ХV ст.) (Київ: «Стилос»).

Критика/біографії/мемуари:

Михайло Слабошпицький. Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші. (Київ: «Ярославів Вал»).

ХТО ЗА КОГО?

Голосування за Ґран–прі:

Голоси Претенденти Експерти

13

Хотинська битва 1621 – битва за Центральну Європу. – К.: Балтія–Друк, 216 с.(с) О.Афонін, С.Бондаренко, С.Грабар, К.Дикань, О.Дубас, О.Кононенко, Н.Марченко, Ю.Микитенко, К.Родик, Г.Родіна. О.Родіна, Л.Таран, С.Шліпченко

10

Наталя ЯКОВЕНКО. Дзеркала ідентичності. Дослі­дження з історії уявлень та ідей в Україні ХVI – початку ХVIІІ століття. Сер. «Золоті ворота». – К.: Laurus, 480 с.(п) Г.Біленко, Н.Білоцерківець, Ю.Володарський, Ю.Гаврилова, Ю.Ковальський, О.Красюк, М.Назаренко, І.Павлюк, М.Рябчук, Я.Цимбал

10 Юрій ШЕВЕЛЬОВ. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947–1953). – К.: Темпора, 664 с.(с) О.Гаврош, В.Даниленко, Д.Дроздовський, С.Кульчицький, С.Майданська, Г.Малик, П.Михед, Р.Семків, М.Тимошик, Т.Федюк

6 Забудова Києва доби класичного капіталізму, або Коли і як місто стало європейським. – К.: Варто, 560 с.(с) І.Гопанчук, В.Єшкілєв, В.Жежера, А.Кокотюха, Ю.Круліковський, А.Рудзицький

5 Інокентій ҐІЗЕЛЬ. Вибрані твори у 3–х томах. Т. ІІ, ІІІ. – Л.: Свічадо, 460+450 с.(п) В.Габор, Д.Малаков, М.Сулима, Л.Тарнашинська, С.Федака

4 Юрій ПЕЛЕШЕНКО. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ – ХV ст.). – К.: Стилос, 608 с.(п) С.Гальченко, М.Жулинський, Є.Нахлік, А.Шпиталь

3 100 казок. 3–й том. – К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 130 с.(п) В.Кузан, Е.Огар, С.Руденко

2 Анатоль Петрицький. Театральні строї та декорації. – К.–Л.: Майстер Книг; Інститут колекціонерства українських мистецьких пам‘яток, 344 с.(п) О.Крекотень, І.Чернявська–Набока

2 Андрій БАУМЕЙСТЕР. Біля джерел мислення і буття; Хома Аквінський: Вступ до мислення. Бог, буття і пізнання. Сер. «Sapientia humana / sapientia divina». – К.: Дух і Літера, 480+408 с.(п) Ю.Ємець–Доброносова, С.Пролеєв

2 Єврейська цивілізація. Оксфордський підручник з юдаїки. У 2 томах. – К.: Дух і Літера; Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 560 с.(п) І.Мойсеїв, І.Степурін

1 М.С.БІЛАН, Г.Г.СТЕЛЬМАЩУК. Український стрій. – Л.: Апріорі, 314 с.(п) М.Дмитренко