Микола Вересень: Телебачення має багато «милиць»

Не так давно в ефірі «1+1», майже після п’ятнадцятирічної перерви, знову з’явився Микола Вересень. Оновлений проект «Табу», ведучим якого став відомий журналіст, експерти сприйняли по–різному. Одні почали хаяти його за нібито надмірну «жовтизну». Інші відзначили позитив появи програми «з пам’яттю», в якій команда почала відслідковувати події, які свого часу стали сенсаційними. Чим нинішнє «Табу» є для його ведучого і що телевізійник зі стажем думає про сьогоднiшнє українське телебачення — про це наша розмова з Миколою Вереснем.

«Сьогодні телеменеджери, як банкіри, керуються цифрами і рейтингами»

— Пане Миколо, не вважаєте, що нещодавнє повернення в ефір «Табу», нової програми зі старою назвою, — це певного роду експлуатація ностальгії глядачів за телебаченням 90–х років?

— Не можу відповісти, бо не сидів iз паном Ткаченком та його оточенням і не обговорював, з яких причин новий проект назвали «Табу». Коли мені роблять пропозицію, я просто завжди кажу «єс» — «так».

Не переконаний, що люди ностальгують за колишнім телебаченням. Оскільки телеекран постійно перед очима глядачів мерехтить, суспільство багатьох­ речей не помічає. Нещодавно я сказав одну фразу, після якої на мене чомусь подивилися дуже здивованими очима. Я перепитав: «Ви помітили, що на «Плюсах» iз приходом Ткаченка проекти іноземного виробництва зникли? В ефірі тільки власне виробництво». Це і є повернення до тих «Плюсів», гаслом яких було: «Національний, європейський, україномовний, інтелігентний канал». (Я був одним iз тих, хто з Олександром Роднянським вигадував ті гасла. Може, був не першою скрипкою, але точно не 25–ю).

Ностальгувати за минулим я б не став. Бо світ змінюється. І було б досить смішно, якби зараз відновили колишнє ТБ. Я чи хтось інший можемо сьогодні казати: те «Табу» було фантастичним. Але безпристрасно порівняти інтерес сучасного глядача до «Табу» нового формату і старого можна було б лише тоді, коли б ми зробили ще й програму, якою вона була колись. Телебачення 90–х просякнуте романтизмом. Зараз маємо телебачення індустрії, коли менеджери, як банкіри, керуються цифрами і рейтингами. Долю запуску будь–якого проекту вирішує «холодний» розрахунок. У нинішніх реаліях дивно б виглядали люди (можливо, їх би навіть у божевільню варто було відправити), які б на комерційних каналах почали відроджувати колишній романтизм. Ідеальний варіант — це поєднати крайнощі.

Ще. В усі часи у будь–яких сферах — балеті, спорті, науці і на телебаченні — є правила і є винятки. Були, скажімо, тисячі математиків, але є один Ландау. Не буває гарного футболу, є Пеле; немає просто балету, є Плiсецька у Росії, у нас — Філіп’єва. Є Опра Уїнфрі, якій продюсери дозволяють працювати за індивідуальними правилами, трохи іншими, ніж для всіх, — її знають телеглядачі багатьох країн .

— Якщо ви містер «так», як вас уже називали в інших виданнях, чому проект з вашою участю не з’явився на «Інтері»? Чи інформація про його появу була «качкою»?

— Я намагаюся підтримувати теплі робочі стосунки з усіма. Але розумію, що великі телеканали — це величезна інженерія: сьогодні там можуть виникати одні плани, завтра — інші, їх усі мають узгодити. Ми обговорювали мою можливу участь у передвиборчому проекті «Інтера». Але далі розмов справа не пішла. Шкодую, бо цікаво було б попрацювати на каналі, де ще нічого не робив. Хоча я люблю «Плюси» і з задоволенням прийняв їхню пропозицію.

«Я б культивував на ТБ експерименти»

— У новому проекті «Табу» ви розповідали, наприклад, про донині не захоронене тіло, яке правоохонці ідентифікують як останки журналіста Георгія Гонгадзе, а мати журналіста — як просто «таращанське»; про елітну забудову приватного сектора столичного Печерська, жертвами якої стають немолода вчителька та її стара мати. Чи долучаєтесь до вибору тем, планування сюжетів?

— На слизький ґрунт ми зараз iз вами потрапляємо. Бо, м’яко кажучи, не всім подобається те, що я говорю в ефірі. Якби я був продюсером проекту, робив би його іншим. Хоча не можна казати, що така програма була б гіршою чи кращою за нинішню — ми не знаємо.

Просто експерименти занадто дорогі для телебачення. Хоча я особисто брався б за такі речі. Навіть культивував би їх. Бо є традиційне телебачення, але має бути щось несподіване — «повипендрюватися». Повсюди має бути свій Енді Уорхол (культовий художник, продюсер, дизайнер, письменник, видавець журналів і кінорежисер. — Авт.).

Коли я погодився бути ведучим «Табу», уже була сформована його команда.

— Перепрошую, свої тексти ви пишете самі?

— Так. Знаєте, я лише нещодавно дізнався, до свого сорому, що є ведучі, яким пишуть тексти. Після цього я почав питати: яка тоді робота ведучого? Далеко заходити не буду, бо з усіма пересварюся. Той, хто у кадрі, вважаю, принаймні повинен уміти писати для себе. Друге — він має навчитися гарно виглядати у кадрі. Це, звичайно, дурна розмова з точки зору чоловіка, а не жінки, але телевізійник має знати, як потрібно стати, як повернутися. Я б назвав це — анатомія телебачення. Мої вміння «як треба повернути голову чи підняти руку» — це плід багаторічних споглядання і практики. Можна вважати, що телебачення з мене зробило актора. В Європі, в Америці, якщо ти вчився на журналіста, ти зобов’язаний пройти курс акторської майстерності. (Ще один обов’язковий предмет — юриспруденція).

Я, крiм усього, до кожного руху в кадрі ставлюся з академічною прискіпливістю (не тому, що батько — академік). Вважаю, що всього можна навчитися, якщо вмієш постійно уважно спостерiгати і запозичувати. Все просто: включай багато каналів, обов’язково європейські, американські, і помічай, які рухи роблять ведучі, яка у кадрі спинка стільця, як падає світло. Результат такого тривалого телеперегляду: перше, починаєш гарно працювати як телевізійник, друге — наражаєшся на розлучення. Бо не можеш обговорювати з дружиною жодної програми: оскільки вона дивиться за змістом, а ти — за формою.

Дуже важливо зрозуміти, що ти не мусиш кричати

— Останнім часом часто можна почути, що виро­джується вітчизняна журналістика. Ви погоджуєтеся з такими наріканнями?

— Я перший серед тих, хто кричить, що професіоналізм падає. І я розумію, чому. Коли тільки почала народжуватися українська журналістика, на 90 відсотків усі були впевнені, що треба вчитися робити матеріали, писати так, як це роблять на Заході. На західні засоби масової інформації так чи інакше працювали Юлія Мостова, Віталій Портніков, Микола Вересень. Тепер, у першу чергу, під впливом Росії, де особливі погляди на журналістику, коли Захід перестав бути модним у «старшого брата», європейська журналістика перестала бути орієнтиром і в Україні.

Коли приходжу на заняття до студентів, кажу: забудьте все, що східніше міста Чоп. Можете вивчати естонську журналістику, польську чи англійську, але не російську і білоруську. Треба продовжувати, як і раніше, рівнятися на кращі західні зразки.

— Якими головними якостями має володіти професіонал–телевізійник? Кого на вітчизняному телебаченні ви вважаєте професіоналом?

— Професіонал повинен вміти здивувати. Усі ходять Хрещатиком, але небанально показати чи описати його може тільки професіонал. Справжній журналіст має «інше око».

Востаннє мене вмінням працювати здивувала Катя Осадча. Коли вона почала робити свій проект, усі її матюкали. А у мене характер такий: коли всі критикують, я приглядаюся. Мене вразило працелюбство ще молодої дівчини, вміння після перельотів (по п’ять — за п’ять днів) гарно виглядати і триматися у кадрі, розкопувати ексклюзивну інформацію про співрозмовників, ставити їм гострі й іронічні запитання. Усе це може робити лише профі.

— Нинішнє телебачення дуже залежне. Власники телеканалів здебільшого хочуть бачити свої ЗМІ сервільними до влади.

— Думаю, ви уважно слухаєте, що я говорю у «Табу». Наразі я не маю навколо себе ознак будь–якої цензури. Якщо я хочу назвати, наприклад, прізвище Луценка, то я його називаю. Завдання журналіста — казати правду. І дуже важливо зрозуміти, що ти не мусиш волати. Ми часто про це сперечаємося з колегами. Що краще: казати правду постійно, але не кричати, чи один раз голосно — і закриють програму?! Хоча волати треба, коли насувається фашизм.

Я впевнений, що сьогодні у кожному виданні, на радіо чи телебаченні так чи інакше є можливість говорити про те, що відбувається в Україні. Інше питання — наскільки ти професійний журналіст, чи вмієш володіти словом й емоціями. Якщо ти розриваєш на грудях сорочку і кажеш: «Всьо пропало» — у жодній країні тобі цього не пробачать. В Україні немає повної свободи слова — безсумнівно. Але якби кожен зумів знайти інтонацію, слова і кожен говорив собі тихенько — це б сильніше впливало на ситуацію.

— Наскільки доречним і коректним ви вважаєте те, що експерти хочуть впливати на наповнення ефірів комерційних каналів?

— Не знаю. Інколи у мене складається враження, що експертна субстанція — це нуль цілих нуль десятих чи сотих від усіх телеглядачів — свої уяви про телебачення показує як реальність. Наприклад, часто говорять про узагальнену «журналістську тусовку», яку ніхто ніколи не бачив. Часто висновки експертів — це така собі «Україна. Прім.» А в реальності є частина глядачів, які цікавляться житлово–комунальними проблемами, інша — яка слухає кримінальні хроніки, третя — кому цікаві поп–зірки тощо. Моя порада: варто ходити до сусідів і знайомих у гості і цікавитися, чим вони живуть.

Якщо йдеться про політичне мовлення, то в Україні це дуже легка журналістика. (Пупкін сказав, що Цюпкін дурак, а Цюпкін відповів, що дурак — Пупкін). Найскладніше писати про культуру, мистецтво, соціальні проблеми. А телебачення — це не найінтелектуальніший із засобів інформації, бо має багато «ми­лиць»: пишучому журналістові достатньо лише добрати слова, а на ТБ важливі звук, відеоряд, музичне оформлення...

— Що може зробити вітчизняне телебачення менш залежним?

— На сьогодні ринок телевізійної реклами — це річних близько 400 млн. доларів. Вони поділені в основному між 30 каналами. Це дуже мало. Для порівняння: у Росії 4 млрд. доларів ділять між собою 8 каналів. Телебачення в Україні не є рентабельним бізнесом для власників, основними для яких є метал, хімія, літаки, пароходи... Коли у власників вітчизняних каналів буде серйозне ставлення до ТБ як до джерела надійних прибутків — тоді воно і зміниться. По–друге, коли журналісти тягнутимуться до професіоналізму, і по–третє, коли суспільство не дозволить показувати брехню з екранів ТБ.

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Вересень, 53 роки

За паспортом — Микола Ситник.

Народився у Києві.

Закінчив історичний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка та аспірантуру Інституту історії НАН України.

Працював археологом–реставратором, моряком далекого плавання і викладачем історії у педучилищі.

1989—2001 р. — кореспондент російської й української редакцій Всесвітньої служби Бі–Бі–Сі.

1994—1995 р. — готував репортажі для інформаційно–аналітичної «Післямови» Олександра Ткаченка.

1996—2001 р. — автор і ведучий проектів «Телеманія», «Табу», «Без табу», «Особливий погляд», заступник генпродюсера на «1+1».

З 2004 р. — ведучий програм на «5–му каналі», К1, «Першому Національному», радіо «Ера–FM».

2008 р. — зіграв головну роль у фільмі Ігоря Подальчука Las Meninas.

З 2011 — грає у спектаклях за творами Леся Подерв’янського «Павлік Морозов. Епічна Трагедія» та «Сни Васіліси Єгоровни».

З 2012 р. — викладач у Київському Національному університеті культури і мистецтв, Інституті кіно і телебачення.

З кінця 2012–го — ведучий оновленого проекту «Табу» на «1+1».

Одружений, має доньок Олександру (1981) та Роману (1999).