«Коли ти вже зайшов у лабіринт — мусиш знайти вихід»

Після деякої паузи до списку фіналістів Шевченківської премії цьогоріч знову повернувся театр. Як писала «УМ», на найвищу державну нагороду в галузі культури та мистецтва претендують режисер Дмитро Богомазов (експерти відзначили його вистави різних років «Гамлет», «Гості приходять опівночі», «Щуролов») та спектакль «Перехресні стежки» Національного театру імені Франка. Десять років тому Богомазов уже номінувався на Шевченківську відзнаку, але тоді його спектакль «Щастя поряд» за Франком у Черкаському театрі імені Шевченка до списку лауреатів не потрапив... Чи потрапить режисер туди цього разу — стане відомо, як завжди, у першій декаді березня. Але яким би не був вердикт Шевченківського комітету, Богомазов продовжуватиме стояти на тому, що будь–який художник, навіть найтитулованіший, повинен щодня доводити свою конкуренто­спроможність.

«Дипломи і грамоти — це віхи життя»

— Дмитре, як почуваєтеся у статусі фіналіста Шевченківської премії?

— Добре почуваюся. Художнику ж що головне? Увага. Така висока оцінка моєї роботи, звісно, дуже приємна. Своїх конкурентів, виставу Театру імені Франка «Перехресні стежки», я оцінюю високо, вважаю цей спектакль дуже достойним. Там прекрасні акторські роботи, сценографія. Це стильна, глибока і органічна постановка. Якщо «Перехресні стежки» переможуть — щиро порадію за них.

— Увага та визнання художнику, безумовно, необхідні. А як до них ставиться конкретно художник Богомазов? Ваші численні дипломи–грамоти висять на стіні чи валяються десь у шухляді?

— Висять частково. Ну, у мене просто немає такої стіни, на яку все це уміститься. Вдома не повісиш — квартира невелика. Хоча, безумовно, це певні віхи пам’яті, віхи життя, не віхи слави. Адже митець і так повинен щоденно доводити, що він митець, а не почивати на лаврах. Це як фотографії: ось я в дитинстві, ось я у школі, ось я в армії заліз на танк...

— А скільки ви маєте статуеток «Київська пектораль»?

— Штук п’ять чи шість...

— Серед ваших вистав, які були висунуті на здобуття Шевченківської премії, до якої ви маєте найменше претензій?

— Ну, щоб претензій не існувало взагалі, такого, мабуть, не буває. Я їх усі дуже люблю, і всі ці вистави дуже різні. Мої спектаклі взагалі завжди різні... Я і для себе це давно визначив, і для інших завжди повторюю: у кожній виставі треба віднайти театр. З цими художником, акторами, матеріалом, саме у цьому просторі, у цьому конкретному часі і на цій сцені... Саме пошуком театру я щоразу і займаюся. Вистава «Щуролов» народилася з літературного твору Олександра Гріна, який ми вирішили не перекладати мовою драматичного театру, мовою діалогів та конфліктів, а залишили його у зоні літератури. Тож цей спектакль — це ілюстрована література, ми навіть у програмці жанр вистави зазначили як «3–D книга»... Це — один стиль і форма, коли театр віднайдений через діалог художника з актором. Його ніяк не можна порівняти зі стилем вистави «Гості приходять опівночі» — комедією, де акторська природа розкривається зовсім інакше. Для мене дуже дорогі обидва ці спектаклі, дорогі актори, які там працюють і знаходять задоволення у грі. Так само трепетно ставлюся і до «Гамлета», який був поставлений в Одесі. Цей твір із тих, які можна ставити протягом усього життя. Знаходити різні прочитання і реалізовувати її з різними акторами в різних театрах.

— А чому ви її в Києві не поставили?

— Не було такої пропозиції, ініціативи... Театр імені Василька в Одесі таку потребу мав. І трупа до цієї п’єси була готова. Там, до речі, дуже цікава, потужна трупа і дуже гарне керівництво. А ще чому Одеса — бо я дуже люблю це місто, у мене там багато друзів, і зокрема саме в цьому театрі. До речі, «Гамлет» мені зараз навіть більш дорогий, ніж «Щуролов» чи «Гості...» Мабуть, тому, що я його рідше бачу — він існує десь там, за сотні кілометрів, без мене...

Об’єднатися заради майбутнього

— Минулий театральний сезон для вас, зокрема, ознаменувався тим, що «Вільна сцена», якою ви опікувалися десять років і яка була самостійною творчою субстанцією на театральній мапі столиці, влилася до Театру драми і комедії...

— Так, і я думаю, що це був дуже своєчасний, правильний крок. Нашу спільну з Едуардом Марковичем Митницьким ідею про об’єднання вважаю єдино правильною у ситуації, що склалася. За п’ять років роботи у мікроскопічному просторі на вулиці Гончара я і мої актори вичерпали для себе всі його можливості, і подальша робота там втрачала будь–який сенс. А перспектива будівництва нового сучасного приміщення для «Вільної сцени», яка давала нам надію, допомагала триматися і працювати всі ці роки у неймовірно складних умовах, розтанула, як примара... Змінилися часи, змінилося керівництво міста... Розвиток театрів у столиці — не в пріоритетах нової влади.

А майданчик, на якому працював театр «Вільна сцена», продовжує існувати як частина Театру драми і комедії. Основний репертуар «Вільної сцени» залишився. Там також репетирують свої нові спектаклі молоді режисери — це вже й експериментальна сцена. За цей час з’явилося ще три нові роботи. Для театрального процесу це дуже важливо, бо молодим режисерам, аби заявити про себе, треба щось десь по­ставити, показати, на що вони здатні. І для них це гарний стартовий майданчик. Хоча не виключаю, що з часом я й сам захочу там щось зробити. Просто зараз натхнення для роботи в такому мікроскопічному просторі не відчуваю — це задоволення вже вичерпалося...

— Дмитре, ви восени випустили «Войцека» в Театрі драми і комедії, а вже незабаром у вас прем’єра за новелами Василя Стефаника Morituri te salutant у Театрі імені Франка. Така інтенсивність для вас — звична справа чи так склалася ситуація?

— Просто поталанило... Хоча працювати з такою інтенсивністю надзвичайно ва­жко. Але зважаючи на те, що зараз у Києві на так багато можливостей для постановок, я намагаюся їх викори­стовувати... Нова вистава — це бюджет, а з цим у нас, як ви розумієте, проблематично. Хоч я і дуже втомився, але у Театрі імені Івана Франка працюю із задоволенням. Боюся, що надалі можливості випускати у Києві по кілька вистав на рік не буде... Бо для цього виділяється все менше й менше коштів.

«Малий бюджет — великий виклик»

— У виставі «Войцек» дебютував ваш син, художник Петро Богомазов. Як вам його «проба пера»? Критикували чи хвалили?

— Треба починати з того, що вистава «Войцек» була поставлена майже без бюджету. Але навіть при такому мінімалізмі на сцені Петро продемонстрував почуття стилю. І це прекрасно. Деталей там не дуже багато, але вони влучні і вони працюють. Тобто проведений художником відбір виявився досить точним. Це добрий знак. Театр відштовхується від певних реалій, які його обмежують. Якщо режисер узяв конкретного актора на конкретну роль — це його реальність. Не можна думати, що, мовляв, якби у мене був Смоктуновський, то я тут зробив би ось так... Смоктуновського немає. Є інший актор, і це твоя реальність. Так і художники, які мають п’ять копійок і мусять при такому обмеженні продемонструвати стрибок угору. Моєму синові це вдалося, і я за нього дуже радий. Маленький бюджет — це великий виклик, він на нього відповів гідно. Я його і в інші свої вистави запрошуватиму, у свою нову роботу його вже запросив Володимир Цивінський.

— У Театрі імені Франка ви ставите Стефаника...

— Так. Для мене є кілька імен, які були і залишаються геніями на всі часи. Коли я ставлю Піранделло, Томаса Манна чи Стефаника, ніколи не намагаюся відповісти на питання, наскільки актуальними сьогодні є їхні твори. Бо вважаю, що ці автори будуть цікавими завжди. Вони володіють методом, способом, умінням і досвідом, які дозволяють захопити щось суттєве. Коли ти вступаєш у діалог з ними — збагачуєшся сам. Стефаника я вважаю генієм, звертаюся до нього вже не вперше і, думаю, не востаннє. Він дуже складний для театру, він може загнати театр у пастку...

— То ви режисер–екстремал... А є автори, яких у своїй творчості ви намагаєтеся уникати?

— Такого списку ніколи для себе не складав. Коли мене запитають, чи зможу я поставити, наприклад, оперету, — ніколи не скажу «ні». Бо для мене це також виклик. Я ж до викликів ставлюся з величезним задоволенням, виклик для мене — це стан азарту. Театр сам по собі є викликом. Тут неможливе «повторення пройденого», треба щоразу доводити, що ти у цій професії щось можеш. Треба бути активним завжди.

— А пригадайте–но один з останніх викликів, який ви прийняли...

— «Черга» Олександра Марданя. Це виклик і як тип драматургії, і те, що драматургія сучасна, з якою я майже не працював, маю хіба що невеликий досвід роботи з Максимом Курочкіним. Після Манна, Шекспіра, Мольєра, Гете такий текст — це взагалі інший принцип існування слова. Мені було цікаво у цьому розібратися. Коли ти вже зайшов у лабіринт — мусиш знайти вихід, тим більше що цей вихід там точно є. Тож, повторюся, є священна для мене територія, на яку я завжди заходжу з великим задоволенням, усе інше — це виклики.

— Чи були випадки, коли ви зайшли у лабіринт і зрозуміли, що виходу, може, знайти й не вдасться? Іншими словами, задкувати не доводилося?

— Чесно кажучи, таке було — одного разу не вийшло з Мольєром. Це мегаскладний автор. Але я «туди» ще раз зайду. Не буду говорити, яка це саме п’єса, та моя розмова з Жаном–Батістом точно не завершена.

«Запрограмувати себе на режисуру неможливо»

— Дмитре, щороку наш театральний університет випускає молодих режисерів. Але у театрах ті так i не з’являються. Ви не знаєте, куди вони зникають після випускного вечора?

— Мені складно відповісти на це запитання. Деякі з’являються, учні Едуарда Митницького ставлять вистави у Театрі драми і комедії... Хоча режисер — це професія, яку складно запрограмувати на життя. Акторську — можна. Мені здається, що акторство — це більше професія, ти можеш показати, що вмієш робити. До того ж не всі практикуючі режисери навчалися режисури — той же Кіріл Серебрянніков, фізик за освітою. Я сам спершу навчався у КПІ, Політех також закінчили Олексій Лісовець, Влад Троїцький... Наче й не програмували себе на режисуру, але стали режисерами. Та й театр сьогодні, як на мене, не має соціального попиту. Для багатьох глядачів театр — це місце відпочинку, розваги, а це не зовсім сприяє появі режисерів, які б прагнули робити вистави іншого наповнення. Пригадайте 90–ті роки, коли заявили про себе Валерій Більченко, Олег Ліпцин, Андрій Жолдак, Володимир Кучинський, Влад Троїцький, Дмитро Лазарко, коли почали виникати численні театри–студії... Наче й часи ті благополучними не назвеш, але ж яка була потреба у театрі! А потім усе згорнулося. Вистави існують доти, доки на них ходить глядач. Тоді була потреба в такому театрі, а зараз глядач «замовляє таку музику», що на голову не налазить. Тож багато в чому за театр відповідає публіка. А оскільки гуманітарної політики в державі не існує, то роботи зi свідомістю, розвитком людини, її освітою також немає. Людей турбують тільки проблеми, що пов’язані з виживанням. І театр став частиною саме виживання. Сюди приходять, щоб відпочити від життя.

— А як же відома позиція Марка Захарова, який вважає, що класна вистава — це та, яка сподобається масовому глядачеві і водночас буде цікава для театрального критика? Чому ж не орієнтуватися на такий результат?

— Ви симпатизуєте «Ленкому»?

— Чому ні?

— Як на мене, звичайний театр... А щодо непояви молодих режисерів у театрі, то я вам наведу приклад із кіно. Зараз на кінорежисуру конкурс абітурієнтів дуже великий. Кіно має імпульс, і там можна для себе вималювати якийсь алгоритм: починаєш iз короткометражки, розсилаєш диски на фестивалі, потім більший формат... Я був експертом Фонду Ріната Ахметова «Розвиток Украни» і бачив вал пропозицій від кінорежисерів і мізерну кількість проектів від театру. Соціум має попит на кіно. Люди ходять у кінотеатри, дивляться різні фільми, а ще ж є телебачення, інтернет... А як можна імпортувати театр? Це мистецтво, яке існує наживо. Дивитися в Youtube шматочки вистав провідних театральних режисерів — так нічого не зрозумієш. Причиною непояви молодих режисерів в українському театрі я вважаю ще й відсутність у нас великого театрального фестивалю, куди б привозили дійсно потужні вистави. На яких би, в тому числі, й формувалися наші молоді режисери. Сьогодні вони бачать наші театри, які їм, припускаю, не подобаються, а про те, що існують інші спектаклі, інший принцип театральної мови, молоді режисери можуть тільки здогадуватися, бо вони ­нічого цього просто не бачили.

ДОСЬЄ «УМ»

Дмитро Богомазов

Театральний режисер, педагог.

48 років.

Учень Едуарда Митницького.

У професії дебютував 1993 року з виставою «Чарівниця», яка отримала відзнаку «Київська пектораль».

Працює в Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра.

Ставив спектаклі в театрах України (Київ, Черкаси, Одеса...), Росії, Польщі, Франції...

Багаторазовий лауреат театральної премії «Київська пектораль», володар премії «Експеримент» та імені Мар’яна Крушельницького.