Своїм бунтарським надривом Висоцький заступав таких сумирних символів своєї епохи, як Галич, Візбор і Окуджава, замінивши беззубу «авторську пісню» на цілком сучасну віянням часу іпостась «рок–поета». Адже справді, якщо порівнювати його постать iз відповідними представниками світової контркультури, то варто пригадати таких авторів пісень протесту, як Віктора Хару з Латинської Америки, європейського барда Жоржа Брасанса і навіть Боба Ділана, який у 60–х підкорив і Америку, і Європу. І не дивно, що правонаступниками Володимира Висоцького стали такі яскраві представники радянської рок–музики, як Олександр Башлачов, Костянтин Кінчев і Юрій Шевчук, у чиїх піснях вчувалися бунтарські мотиви їхнього кумира, якому вони присвячували пісні, без огляду на явну архаїчність такої позиції для начебто вічно молодої матриці рок–музики. У тому–то й річ, що наслідували вони позицію, а не культурні традиції закордонної, по суті, субкультури — в СРСР усе було пов’язане з багатовіковою спадщиною культу поета–пророка, поета–бунтаря.

Після деякої паузи до списку фіналістів Шевченківської премії цьогоріч знову повернувся театр. Як писала «УМ», на найвищу державну нагороду в галузі культури та мистецтва претендують режисер Дмитро Богомазов (експерти відзначили його вистави різних років «Гамлет», «Гості приходять опівночі», «Щуролов») та спектакль «Перехресні стежки» Національного театру імені Франка. Десять років тому Богомазов уже номінувався на Шевченківську відзнаку, але тоді його спектакль «Щастя поряд» за Франком у Черкаському театрі імені Шевченка до списку лауреатів не потрапив... Чи потрапить режисер туди цього разу — стане відомо, як завжди, у першій декаді березня. Але яким би не був вердикт Шевченківського комітету, Богомазов продовжуватиме стояти на тому, що будь–який художник, навіть найтитулованіший, повинен щодня доводити свою конкуренто­спроможність.