Євген Дудар. Фото з особистого архіву Євгена Дудара.
Уявити Євгена Дударя без жартів неможливо. Напередодні 80–річчя телефоную сатирику, щоб домовитися про інтерв’ю. Представляюся, називаю газету. «О, «Молода» згадала про старого, — тут же знайшовся Євген Михайлович. — Але оскiльки звернулися до мене по інтерв’ю, то я, значить, ще не такий і старий!». Утiм зустрітися з гумористом виявилося не так і просто. Він саме перебував далеко від Києва, тому домовляємося поспілкуватися по телефону.
— Євгене Михайловичу, чому це раптом ви серед зими втекли зі столиці?
— Тому що тільки серед зими багато снігу і можна походити на лижах. Мені на природі добре. Он щойно білку погодував — постійно даю їй горішки, бере мало не з рук.
— Кажуть, на хуторі «Мозамбік» ви дачу маєте? Може, й город садите?
— Город не саджу. Але маю сад. Навіть, швидше, наполовину сад — наполовину парк. Там ростуть липи, дуби. Мені це подобається — дуба до дуба тягне.
— Ви щойно закінчили роботу над новою книжкою. Про що писали цього разу?
— Кілька років тому в мене вийшла книжка «Спогади про себе». Це документальна річ — автобіографічні спогади і роздуми. Гумористично–трагічні, такі, як і саме життя. Тоді я сказав, що ставлю три крапки, мовляв, далі буде. А оця книжка, яку я здав у видавництво «Український письменник», — це продовження першої, вийдуть вони під спільною назвою «Роздуми легковажного».
— Напевно, в кожної людини — найприємніші спогади про дитячі роки. А яким було ваше дитинство?
— Дуже гарним. Ми не бідували. Мій батько був кравцем, шив добре. Тож замовлень мав багато. Багатіями ми не були, але й не голодували, мали в що вдягтися... Слава Богу, я народився на Тернопільщині, коли ми не були ще «визволені». Польща хоч і окупувала Західну Україну, але окупант польський був набагато кращий, ніж потім радянський. Тому й дитинство моє було непоганим. Та й, знаєте, все моє життя було непоганим. І ніби ще є.
— Працювати сатириком у радянські часи було непросто і навіть небезпечно. Траплялося, що написане завдавало клопоту?
— Звичайно, завдавало. Правда, в мене виробилося правило. Є таке прислів’я: сім разів відмір, а один раз відріж. Так–от я собі встановив правило — 77 разів відмір і не спіши різати. Бо сатирик має не вбивати людину, а її вади, допомогти розібратися в ситуації, а як треба, то поставити до стовпа зневаги. Пригадую, відправили мене від «Перця» на науково–дослідну станцію писати про директора, якого збиралися знімати. Приїжджаю, а директор з інфарктом у лікарні, його дружину розбив параліч, тому що в горах загинув їхній син–альпініст. Повертаюся, кажу, що фельєтона не буде. Бо не можна добивати людину. Керівництво зі мною погодилося...
Так, у радянський час писати було непросто. Треба ж, щоб і смішно було, і гостро та правдиво. І при цьому думати, щоб не передрукували за кордоном, бо як передрукують, то тут з тебе спитають. Це увесь час було ходіння між двома вогнями. Це зараз пишуть, що хочуть, іноді й на кілька статей Кримінального кодексу та писанина претендувати може.
— Можете згадати випадок, через який мали неприємності?
— Подзвонив якось перший секретар ЦК КПУ Шелест Маківчуку (редактор журналу «Перець». — Авт.), пошли, мовляв, хлопця на Бірючий острів. Туди приїхали Мацкевич та Єжевський — міністр сільського господарства СРСР та голова Всесоюзного об’єднання сільгосптехніки. Били в заповіднику оленів. Я поїхав. Було це якраз під мій день народження, десь у цю пору. Лечу в Запоріжжя, з’ясовується, що це заповідний півострів, на якому розташовані дачі усієї верхівки ЦК КПРС, зокрема, й Хрущова. І це режимний об’єкт, підпорядкований Москві, який пильно охороняють, пробратися туди неможливо. Але ж у мене завдання! У «Роздумах легковажного» я описав, як усілякими хитрощами я туди пробрався, заїхав контрабандою (сміється), і як потім звідти тікав. Але фельєтон написав. Що потім почалося!.. Шелест переживав, бо на нього вже мали зуб у Москві. А я у ЦК мусив пояснювати, що сам їхав на «вільні пошуки» і сам це все розкопав... Тоді сатири боялися. Це зараз автору можуть відверто погрожувати — було й таке. А що ви хочете? Коли влада здобувається гречкою, а утримується Пшонкою... Це все — «крупна демократія», як я її називаю.
— А бувало, що на ваші жарти ображалися?
— Ще й як ображалися! Не всі розуміють жарти. Часто навіть ті, хто пише гумор, не завжди його сприймають і розуміють. Щось воно там на папері вимучить, а в душі нема того щирого природного гумору, який народжується легко і невимушено. Я цим пішов, напевно, в батька: він умів дотепно сказати і навіть у тих важких умовах завжди жартував, не стогнав, як ото буває. І мама оптимісткою була, щоб не сталося, вона завжди казала: «Добре, що сталося так, може, мало бути щось гірше...».
— Сучасні гумористичні передачі по телевізору дивитеся?
— Часом дивлюся. Ви маєте на увазі «95 квартал»? Я вам скажу, що все сміття московської естради сьогодні пасеться на нашому телебаченні. Нас просто задебілюють. Гумор — це перш за все література, а література — це мистецтво, а мистецтво — це естетика. І цієї естетики нині на екрані мало. Стосовно того ж «95 кварталу». Так, талановиті хлопці. Але гумор у них українофобський і ксенофобський. От читає такий собі Жидков: «Почєму Тягнібок нє любіт щі? Потому что ето русскоє і жидкоє». Але ж прізвище Жидков, хлопчику, тобі не Тягнибок дав! Чому ти над цим не «похохмиш»? Нема відчуття міри, такту. Останнім часом вони ніби менше насміхаються над українською мовою, але все одно це проскакує. А раз проскакує, значить, воно сидить всередині людини. А раз сидить, то це вже хвороба. Тому часто просто вимикаю телевізор. Але, як сатирик, маю цікавитися тим, про що жартують інші. А раптом буде якась зернина в мішку полови?
Задля цього й інших читаю, бо письменник мусить читати. Але річ у тім, що багато авторів грішать зайвою описовістю. А в сатирі її тим більше не треба. Там має бути чітка відточена фраза. Зараз темп життя такий, що потрібна суть, а не зайве пережовування. Оце дивлюся в iнтернеті: українець Михайло Прудник — ми з ним у «Перці» в одній кімнаті сиділи — став переможцем міжнародного гумористичного конкурсу «Алеко–2012», що проводиться в Болгарії. Приємно, що є сатирики, які можуть писати. А якби ще в нас і телебачення було українське, щоб могло показати свої таланти.
— Ви, я так розумію, комп’ютером вільно користуєтеся?
— Сказати, що зовсім вільно, це було б перебільшення. Але новини в iнтернеті читаю, тексти набираю, пошту електронну маю. Як же нині без цього? Коли щось не знаю, запитую дочку або братового онука, він комп’ютерник. До речі, тексти пишу від руки, бо люблю ручкою писати на папері, а вже потім переношу це в комп’ютер, редагую. Друкарські машинки в мене тепер відпочивають. Комп’ютер давненько опанував, ще колись купив «беушного» ноутбука за 700 доларів, а він мені й досі служить. А оце придбав собі ще один, новіший. Я все люблю мати по двоє. Річ у тому, що я народився 21 січня, а батьки мене записали 24–го. Бо в цей день мене хрестили. І в мене відтоді всього має бути по парі. Два дні народження, дві дружини, дві хати, дві машини, два комп’ютери, дві машинки друкарські... До речі, 24 січня, але на п’ять років раніше, народився мій старший брат Богдан. Ото, щоб зекономити — двічі не святкувати дні народження — мабуть, батьки й записали мене в один день із братом (сміється). Так що в мого брата сьогодні теж ювілей — йому 85. А бачили б ви, як він на велосипеді гасає, — минулого року до Тернополя їздив, це кілометрів 20.
— Часто навідуєтеся в рідне село?
— На свята цьогоріч не був, бо дороги дуже позамітало. А я поїздом не люблю їздити, тільки машиною. А взагалі щонайменше два рази за літо буваю, а коли дороги хороші, то й частіше.
— А машину ви вправно водите?
— Аякже (сміється). Тільки не воджу, а керую нею. То дівчат можна водити. За кермом я себе прекрасно почуваю. Правда, зараз на дорогах стільки неврівноважених водіїв. Прикро, що життя інших людей від таких хамів на «хаммерах» залежить...
— Як святкуватимете свій ювілей?
— Думаю, що влаштую творчий вечір. Але, не зараз, а коли потеплішає. Бо оце людям доведеться цим снігом та морозом іти, а штани важкі, бо утеплені. То вже почекаю поки легші можна буде вдягнути. Може, це буде в лютому в Будинку художника. Мені, як почесному члену Спілки художників, безкоштовно дають залу...
— Невже ви ще й малюєте?
— Я як намалюю козу, то вона в мене до вовка подібна (сміється). Але я довгий час займався вивченням образотворчого мистецтва, трохи розуміюся в цьому. Постійно спілкувався з художниками, був присутній на виставках. Тому художники вирішили зарахувати мене почесним членом Спілки, аби вважати своїм. Серед почесних також Юрій Мушкетик і хтось ще третій такий же, як і я, талановитий (сміється). А от брат мій прекрасно малює. Ось у мене висять вдома портрети Шевченка, Франка — то все його робота. Він самоучка, у школі викладав малювання. Його покійний син (він трагічно загинув в автокатастрофі) теж мав хист до малювання, закінчив училище прикладного мистецтва в Косові, я хотів, щоб він продовжив навчання в Києві, а він сказав, поки що вступати не буде — ще слабкий в портреті. Може, якби залишився тоді в Києві, то й не сталося б тієї трагедії. Але така доля.
— У вашому житті траплялися фатальні випадки, які круто міняли життя?
— Бувало всяке. Життя часто круто змінюється. От коли розлучаєшся з жінкою, це вже круто міняє життя, чи не так? А коли сходишся знову, теж круто міняєш життя.
— З вами таке було?
— Було. З першою дружиною розлучився. З другою — теж, але потім ми зійшлися знову. Зараз у нас прекрасні стосунки. Вона живе у своїй хаті, а я у своїй. І всі задоволені.
— Повертаючись до теорії парності у вашому житті, дітей у вас теж двоє?
— Так. Одна дочка від першої дружини, друга від другої. В старшої доньки двоє дітей: онука Валя закінчила ВГІК у Романа Віктюка, займається постановками музичних вистав, а Ярик закінчив авіаційний і працює в конструкторському бюро Антонова. А від молодшої доньки маю онуку Русю, вона пішла вже до першого класу, отут усі стіни мені порозмальовувала. Жартівниця, як і її дідусь, а хитра яка!...
Народився 24 січня 1933 року в селі Озерна Зборівського району Тернопільщини. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював у журналі «Перець».
Є автором майже 30 книжок, а також численних публікацій у пресі. Його твори перекладено багатьма мовами світу. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Літературної премії ім. Остапа Вишні, Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика, Нобельської премії, а також премій ім. Петра Сагайдачного, ім. В. Косовського та ім. Кошелівця . Нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка Спілки визволення України (Австралія) за боротьбу проти тоталітарних режимів. Кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
