Дві України в одній сім’ї

23.01.2013
Дві України в одній сім’ї

«В юності Ірен та Ігор не були знайомі, та подружжя все-таки зробило колаж «себе молодих» разом». Фото автора.

Головним символом Дня Соборності більшість вважає «живий ланцюг». Розтягнувшись на сотні кілометрів, він об’єднав представників чи не всіх регіонів України та різних політичних поглядів, щоб довести: ми, українці, — єдині. Знову на День Злуки з мітингових сцен політики продовжують кричати «Схід і Захід — разом» з таким запалом, ніби самі себе намагаються переконати. Але чи потрібно ще когось переконувати? Для мільйонів українців соборність є очевидною, а нація — єдиною, попри окремі спекулятивні заяви політиканів. Нічого не треба доводити сотням тисяч сімей, які складені з представників «двох Україн». І якби не Злука 1919 року, де українці підтвердили, що хочуть жити разом, тих родин, можливо, і не існувало б сьогодні. Саме такі сім’ї і є найкращим символом цього свята. Один з яскравих прикладів — подружжя відомого барда Ігоря Жука та популярної письменниці Ірен Роздобудько. Він — з Галичини, вона — з Донбасу, двоє віддавна живуть у Києві, а познайомилися лише п’ять років тому.

Ірен і раніше чула про Ігоря, слухала його пісні по радіо, стала прихильницею. Звели спільні знайомі, і вони швидко зрозуміли, що створені одне для одного. Вони — ті, кого називають ідеальною парою. Хоч і за професією фізик, Ігор не може без сцени. Зараз з дружиною разом гастролюють: вона читає зі сцени свої твори, співає разом з чоловіком, який навчив гри на гітарі. Обоє люблять малювати. Ірен також виготовляє картини з бісеру.

 

Мова чи «язик»?

Між собою розмовляють українською. Вона з дитинства російськомовна, уже живучи в столиці, вивчила українську. Він виходець з україномовної родини, приїхав молодим фізиком в київську аспірантуру і освоївся в русифікованому середовищі. Зараз пише пісні двома мовами.

Ірен Роздобудько: Росла я російськомовною. Хоча моє покоління «через коліно» говорило українською, бабуся була вчителькою української мови і літератури. В самому Донецьку українською мало де говорили, хоча на всі свята, скільки себе пам’ятаю, мені шили українські костюми. Я в них була на всіх дитячих ранках. Те, що ми — українці, розумілося само собою, але говорили російською. І відвідуючи тоді зi шкільним класом Західну Україну, усюди відчувалося до нас приязне ставлення, попри нашу мову. Тобто не було жодних проблем, все це штучно роздмухане питання. Зараз я здебільшого україномовна, але якщо до мене звертаються російською, будь ласка, я переходжу на російську. А раніше мені було важко. Перший рік, коли переїхала до Києва, я взагалі мовчала як риба. Бо людям, які зі мною українською говорили, дуже хотілося відповідати українською, але не могла — був бар’єр. Рік я мовчала, читала книжки, слухала радіо. Також робила такі вправи: перекладала Ліну Костенко, брала найскладніші вірші й перекладала їх російською мовою, щоб відчути слово. Потім уже заговорила і одразу пішла працювати свідомо в україномовне видання — це була газета «Родослов». Там було суто українське середовище. Я собі нагадувала кошенятко, яке саме себе в море кинуло. Але це не було страшно, бо тут питання в любові до тієї землі, де ти живеш, і у повазі до тих людей, з якими спілкуєшся. Це питання інтелігентності й свободи.

Моя позиція: державна мова має буде одна — українська, бо ми живемо в державі, яка називається Україна. Водночас я проти агресивної українізації, має бути вибір у побутовому спілкуванні.

Про різницю між регіонами

Він любить Донбас, там має друзів. Вона обожнює Львів, при цьому горда, що «донецька».

Ігор Жук: Від’їдьте п’ятдесят кілометрів від Донецька в будь­яке село на Донбасі, ви побачите зовсім іншу Україну — справжню Україну: там говорять українською і так само шанують традиції. Активна заміна населення відбувалась в основному в містах, сіл торкнулася набагато менше. Так само, як і полонізація Західної України — вона теж відбувалася більше в містах, ніж у селах. Якщо порівнювати між собою села Заходу і Сходу, ми знайдемо там більше спільного, ніж між містами.

Ірен Роздобудько: Зараз часом я пишаюсь тим, що мене називають «донецька». Раніше, можливо, було образливо, а зараз веселить, бо донецькі, вони такі — вперті, самовпевнені, зухвалі (смiється. — Авт).

Ігор Жук: Галичани — волелюбні. Адже Галичина настільки часто переходила з одних рук в інші, що в людей сформувалося уявлення про нетривкість зовнішнього панування і тимчасовість будь­якої окупації, звідси і закладена в крові волелюбність.

Ірен Роздобудько: Але не можна ділити Україну на «східняків» і «західняків», «донецьких» і «бандерівців». Ми є єдиними, хоч деякі ментальні відмінності я відчуваю. За них страшенно люблю Західну Україну, Львів.

Спільні традиції

Ірен Роздобудько: Так, на Сході України люди не таке глибоке коріння пустили. Якщо, скажімо, на Донбасі свій родовід ми можемо знати до третього коліна, в кращому випадку — до п’ятого, то на Західній Україні може бути десяте коліно. Там люди зберігають традиції глибше, ніж на Сході. Якщо моя мама і бабуся пекли паски на Великдень, то не пояснювали мені і самі навіть не знали, що воно достеменно значить. Тобто збереглася традиція, а суть була забута. От мій чоловік, вихований на Львівщині, сам на Різдво робить кутю, він знає, для чого її роблять, яка в цьому обрядовість. До речі, мені більше подобається західна кутя, бо у Донецьку була на компот чи то суп схожа, а ще й з рису чи то перлової крупи. А в чоловіка така кутя, схожа на шоколадку «Марс», — там горіхи і немає рідини.

У Донецьку теж поступово починають розуміти суть релігійних свят. Моя мама разом з активістками «Союзу Українок» ходять колядують, пояснюють, тобто таку просвітницьку роботу ведуть, і люди дуже добре це сприймають.

Родовід: українці з обох боків

Ігор Жук: Тi кілька поколінь, які я можу прослідкувати, в основному всі галичани, але ті гілки потім розбрідалися по світу. У політичному житті вони йшли різними шляхами. Мій дядько, рідний брат моєї мами, воював у радянській армії, був поранений, мав купу нагород. Але потім відсидів у тюрмі за те, що дав напитися води воякам УПА. Інший мій дядько, двоюрідний брат мами, був сотником УПА, провоював усю війну і проти червоних, і проти німців. Коли перейшов німецьку територію, з’єднався з американцями і доживає своє життя в Нью­Йорку. Є власником одинадцяти будинків на Манхеттені.

Ірен Роздобудько: А у нашій родині збереглася легенда, що якийсь наш предок був писарем у Запорізькому війську. Був дуже моторний, міг усе роздобувати, звідси й пішло прізвище Роздобудько. Є ще цікава легенда нашого роду, яку я б хотіла дослідити, про якийсь глечик із золотом, через який убили мого прапрадідуся. Там ціла детективна історія. Може, цей глечик десь досі зберігається (сміється. — Авт). Є ще легенда, яка оповідає, як Роздобудьки розбагатіли. У селі Косари на Харківщині, звідки походить батьків родовід, був суворий пан, якого ненавиділи всі селяни. І коли скасували кріпацтво, в корівник не вийшла жодна людина, щоб видоїти корів. Так корови мукали два тижні, мучились. Врешті два брати Роздобудьки — це прапрадідусі — пішли видоїли корів, і за це пан дав їм якийсь маєток. Моя прабабуся казала, що отак вони розбагатіли і трошки «побули панами». Мамина лінія походить iз селища Чорнухи на Полтавщині, де Скоровода народився. Мама досліджувала наш рід з метою довести, скільки людей у нім постраждало за Україну. І дослідили, що скажімо троє з п’яти рідних братів, мамі — дядьків, загинуло в лавах радянської армії у Другій світовій, четвертий — після неї без руки залишився, і ще один під час Голодомору дуже постраждав. Тобто жили так, як жила вся країна.

Про різність українців

Ігор Жук: Попри заяви окремих політиків, Галичина є органічною частиною всієї України. Адже кордони країни, держави, крім усього, визначаються певним усвідомленням своєї спільності. І хоча мова наразі у нас різна, ми добре розуміємо, що це результат штучного насадження. Схід намагалися русифікувати, захід — полонізувати, там і там території були окуповані. Тому в цьому питанні доля і Східної, і Західної України доволі близькі.

Хто ж буде заперечувати, що Запорiзька Січ чи ті козаки, які жили на території Донеччини, що вони не є українцями? Є багато різних спекуляцій на тему української державності, що було державністю, що ні — однак iз ким же тоді підписував і від імені кого підписував Богдан Хмельницький той самий сумнозвісний акт об’єднання? Воно призвело до того, що ми тепер мусимо доводити і собі, й іншим, що Східна Україна — це теж Україна. Акт Злуки був органічним, і українці не з якихось там спонукань ззовні поєднувалися, я думаю що в тому було щось більш значиме .

 

РИМА

Пісня І.Жука:

Я гордий, що я — українець!

А німець радіє, що німець,

А поляк радіє, що поляк,

А кролик радіє, що кролик!

І муха радіє, що муха!

І вуха радіють, що вуха!

І кожен із себе радіє.

Хто більше нічого не вміє!

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>