Черга по Шевченкiвську

«Не було яскраво вираженого лідера»

Поспілкувавшись із деякими членами Шевченківського комітету, можу сформулювати їхню спільну думку так: обговорення кандидатур було об’єктивним, а окремі з них зосередили на собі особливу увагу експертів.

«Найбільш прискіпливо обговорювали претендентів, які представляли літературу, літературознавство, публіцистику та журналістику, — розповідає член Шевченківського комітету, директор Центру Леся Курбаса Ганна Веселовська. — До них було найбільше запитань і зауважень. Це зумовлене тим, що в літературі цього року не було яскраво вираженого лідера, як у попередні роки, коли певні претенденти справді виокремлювалися від інших. Члени Комітету активно обговорювали творчість Буряка, Горлача, Дочинця, Москальця...» Що стосується літературознавства та мистецтвознавства, то тут причина активних дискурсів — твори, що подаються, дуже різного спрямування. «Є праці, які стосуються збирацько–етнографічної діяльності, — пояснює пані Веселовська. — Примiром, «Музично–інструментальна культура українців» Михайла Хая — це книга, але на представлення він ішов разом із гуртом музикантів, які грають на автентичних інструментах. І виникало питання, що ж саме потрібно висувати на премію: текст монографії чи працю цих музикантів? Що стосується Богдана Тимківа, який подається вдруге, то були певні колізії, пов’язані з використанням джерел у самій праці...»

На думку Ганни Веселовської, задовгий список фіналістів аж ніяк не означає, що конкуренція цього року є сильнішою, ніж у попередні роки. «Якщо ви запитаєте, кого б із тих, хто не потрапив до ІІІ туру, я усе–таки воліла б бачити у цьому списку, я відповім, що там зайві навіть деякі з тих, хто зараз присутній, — зізнається пані Веселовська. — Якщо до ІІІ туру проходитиме така кількість номінантів, то Шевченківська премія девальвується. Дуже великий вал подань... Інколи дивуєшся, як людина може думати, що вона достойна цієї відзнаки. Обмежень, згідно з Положенням, список фіналістів не має. І, на мою думку, таким чином розмиваються певні критерії...»

Декого не вистачає...

А от минулорічний лауреат Шевченківської премії і член Шевченківського комітету Тетяна Кара–Васильєва шкодує, що до ІІІ туру не потрапили книги Гужви «Вежа» та «Порцеляновий ангел». «Це, на мою думку, поезія вдумлива, просякнута лірикою, пієтетом до рідної мови, це приклад урбаністичної літератури», — зауважує Тетяна Валеріївна. Гідними на присутність у списку фіналістів Кара–Васильєва називає «Українську міфологію та культурну спадщину» Кононенка, яка «на широкому історичному матеріалі розкриває міфосвіт українського народу», та «Історію української ікони Х—ХХ століть» Степовика. Але ці два видання до ІІІ туру також не дійшли. «В номінації «Літературознавство та мистецтвознавство» найбільш жваві дискусії зосередилися навколо Сергія Гальченка, — продовжує пані Тетяна, — його коментарів до раритетів, рукописних творів, що зберігалися в архіві Тараса Шевченка, з найбільшою кількістю голосів саме ця робота пройшла до ІІІ туру. Дуже тішуся з того, що всі претенденти в номінації «Образотворче мистецтво» залишились у списку. Вони направду є високими професіоналами і гідно представляють живопис, графіку, декоративне мистецтво. На жаль, будуть складнощі з остаточним вибором серед претендентів, оскільки всі є достойними митцями».

Театр і кіно повернулися

У список фіналістів повернулося театральне мистецтво. Якщо минулого року жодна з вистав не була визнана такою, що може претендувати на найвищу державну відзнаку в галузі культури та мистецтва, то нині у цій категорії маємо аж дві позиції. Режисер Дмитро Богомазов позмагається зі спектаклем «Перехресні стежки» Національного театру імені Франка. У цій номінації, погоджуються експерти, конкуренція справді сильна. Ну а кіномистецтво серед фіналістів — це, з огляду на відсутність цього жанру протягом останніх років, для Шевченкiвської премiї ледь не сенсація. «На жаль, кінематографісти почали звикати до того, що їх немає серед претендентів на Шевченківську премію, — говорить голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач. — Здається, п’ять літ поспіль тривала «посуха». Нині фільм «ТойХто­ПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка в «шорт–листі»... Чи має він шанси здобути премію? На мій погляд, має, і великі. Я двічі входив до складу Шевченківського комітету і трохи знаюся на менталітеті цієї премії. Її частіше присуджують не просто за конкретний твір, скільки за «вислугу літ», за внесок у вітчизняну культуру. У чомусь це справедливо, бо ж митець міг бути колись обійдений за справді видатний твір. Кращою картиною Михайла Іллєнка, на мій погляд, є «Фучжоу» 1994 року. Є ще «Миргород та його мешканці» за Гоголем, є «Сьомий маршрут», є достойно прожите в кіно життя, яке по–справжньому, нагадаю, почалося з акторської ролі у незабутньому «Білому птасі з чорною відзнакою» Іллєнка Юрія. Та й остання поки що стрічка цілком гідна уваги. Зокрема, за прорив до масової аудиторії, чого не було у нас щонайменше п’ятнадцять літ. Та й довголітню педагогічну працю пригадати не зле, скажімо, серед Іллєнкових учнів — позаторішня тріумфаторка Канн Марина Врода. Словом, я сподіваюсь побачити Михайла Іллєнка серед майбутніх лауреатів Шевченківської премії».