Війна і німці

Коли у червні 1941 року солдати Третьо­го Рейху перейшли кордон і ступили на територію свого союзника СРСР, в Україну повернулося чимало етнічних німців, депортованих напередодні війни до Казахстану. Українські німці, які проривалися крізь лінію фронту, щоб повернутися у рідні домівки, опинилися у непростому становищі. З одного боку — родичі з «історичної батьківщини», що безцеремонно залучали до співпраці з новою владою та призначали на адміністративні посади, з іншого — сусіди–українці, з якими прожили пліч–о–пліч десятки років... Обпалене війною дитинство Леоніда Георгійовича Шевчука, двоюрідного брата українського письменника Василя Шевчука, проминуло серед німецьких поселенців.

Ціна порядку

«До війни у Березівці мешкали переважно німці. Українських родин було лише чотири. Німці славилися порядністю, чесністю і пунктуальністю. Позичив гроші — віддай у призначений день або хоча б прийди попросити про відстрочку, інакше назавжди втратиш довіру. Між собою німці розмовляли німецькою, з українцями — українською, а матюкалися — російською», — згадує 77–річний Леонід Шевчук, який нині мешкає у сусідніх Барашах, колишньо­му райцентрі Житомирщини.

Місцевий колгосп назвали також «німецьким» іменем — ім. Рози Люксембург. Житла колоністів вирізнялися чистотою і чіткістю планування. На одній стороні садиби стояв продовгуватий будинок, відокремлений від вуличної огорожі невеликим квітником. Окрім вітальні, він мав принаймні дві спальні і кухню. Навпроти головної будівлі стояла літня кухня. На задньому дворі розташовувався великий тік, поруч — високі солом’яні скирти і сушений гній (ним опалювали хату, адже дров бракувало). Споруди з дерева були чисто вибілені. Побілка огорожі, а часто і будинку, оновлювалася щорічно, зазвичай — до Трійці. Дах покривали очеретом, жерстю або черепицею. На даху вимальовували рік будівництва.

Німецькі господарства були добре технічно оснащені. Українці перейняли у них нові технології ведення сільського господарства, з реманенту — залізні борони, плуг, а також... самогонний апарат.

Однак методи для підтримання порядку німці застосовували не завжди гуманні. Мешканець села Неділище Сорока, щойно одружившись, почав будувати дім для молодої сім’ї. Будівельний матеріал тоді переважно крали у лісі. Німці впіймали юнака у ліску, який належав колоністам, і за два зрізані дубки — кастрували.

Секонд–хенд для фольксдойчів

Із початком війни до німецької хати, куди розквартирували сім’ю Леоніда Георгійовича, повернувся виселений напередодні війни власник — Архвідт Лємке. Однак, отримавши посаду начальника поліції, він переїхав до Барашів і дозволив Шевчукам жити у своєму будинку. У кожну хату, де мешкали березівські німці, видали по гвинтівці. З місцевого німецького населення було організовано нічний патруль: вартували по 3–4 чоловіки, озброєні гвинтівками. Тутешнім німцям військовики привозили і роздавали тюки одягу. Щось на зразок сучасної «гуманітарки». Подейкували, що то речі замордованих євреїв.

Вечорами до Шевчука–батька часто заходив на посиденьки німець Янке, який завжди відмовлявся від такої допомоги і пророкував, що коли вже таке чинять, то це — початок кінця Рейху.

Нечистокровних німців, які раптом у війну згадали про своє коріння, місцеві жителі називали «осиковими німцями». Вони були налаштовані агресивніше від справжніх нацистів і намагалися вислужитися перед новою владою. Особливою жорстокістю вирізнявся заступник коменданта Рейхснагель — до війни директор Будинку культури. І хоча потім його засудили, проте у 1960–х роках хтось із барашівців iз жахом розповідав, як на залізничній станції Яблунець здибав когось схожого на Рейхснагеля...

Смак галет і зустріч хлібом–сіллю

Коли влітку 1941–го «германці» (так, на відміну від місцевих німців, селяни називали окупантів) наближалися до села, двоє радянських солдатів копали оборонний рів біля хати Шевчуків. Почувши гуркіт німецького авто, бійці повзком через пшеницю подалися до лісу. Залишені зброю й патронташ мати змушена була закопати. Біля хати зупинилася машина. З неї вийшов літній німець і зайшов до хати. Сказав, що буде квартирувати у Шевчуків, пояснивши на пальцях, що теж має «драй кляйне «кіндер» (троє малих дітей). Порадив тимчасово залишити село, оскільки наступного дня очікувався гарячий бій.

Колону біженців біля старого лісництва зупинили німецькі військові, які саме розбивали польову кухню. Порадившись із цивільними місцевими німцями, вони винесли бідон кави і квадратні галети — і погодували дітей. Кава Леонідові Георгійовичу не сподобалась, а от смак німецьких коржів відчуває і сьогодні. Повернулися через тиждень. З хати міна вирвала кусок стіни.

Мешканці Барашів, чимало яких постраждало від розкуркулювання, Голодомору і репресій, зустрічали німців як визволителів від радянської влади — із квітами, хлібом–сіллю. Німецький наступ був настільки потужним і вражаючим, що багато хто, спостерігаючи за колонами німецьких авто і бронетехніки, захоплено вигукували: «Оце так сила!» Деяким барашівцям тоді думалося, що німецька влада — це назавжди.

У Барашах створили волосний поліційний відділок десь із 30 осіб, проте в певні періоди їхня чисельність збільшувалася до 70 за рахунок поліцаїв із навколишніх сіл. Заступником начальника призначили місцевого німця Генріха Курца, який до війни працював кіномеханіком у клубі.

У селі також стояла румунська військова частина чисельністю близько 300 осіб. Стан гітлерівських союзників був оточений окопами в зріст людини. Румуни вчащали на вечорниці до барашівських дівчат. Проте одного разу досвітки закінчилися стріляниною. На розв’язання інциденту вирушила поліція. В перестрілці випадково загинув німецький солдат. Наступного дня румунів вивезли з Барашів.

Ковпаківські тортури

У воєнний час питна вода у Березівці була в дефіциті. Сусід Шульц, коли їздив підводою по воду, завжди привозив повну діжку і для Шевчуків. Обидва сини іншого німця, Добслова, майстра з покрівлі хат соломою, були радянськими офіцерами і загинули на фронті. Добслов першим у селі заготовлював дрова на зиму. Щозими різав пилкою вздовж річки лозу, яку звозив санками по льоду. Під час повоєнного голоду 1946—47 років діти наввипередки бігли, щоб зайняти корову в Добслова, оскільки на плоті німця завжди лежав загорнутий для пастушка бутерброд. Інший сусід Отто Вагнер, який до війни працював у райкомі комсомолу, а під час окупації — перекладачем у коменданта, врятував багато місцевих мешканців від розправи.

Перед приходом загону Ковпака місцеві німці поздавали зброю, але це їм не допомогло. Одного з Вагнерів, який служив у поліції, та вчителя Ляуша ковпаківці довго катували, а потім викинули мертвими взимку під міст. Батькові Леоніда — Георгію Івановичу, столяреві, який у 1940 році повернувся хворим із «западної» (окупація Західної України) і з фінської війни і не був призваним до армії, довелося робити труни для закатованих. Під кожним нігтем замордованих стирчала голка, а замерзлі руки прийшлося відрубувати, оскільки не вміщалися до труни, і класти поряд.

Після Ковпака німців виселили у Черняхівський район, за винятком Добслова з дружиною Ґульдою і мельника Дрейса, які навідріз відмовилися переїжджати. Березівські хлопчаки дуже добре знали навколишні військові поховання: німецька то могила чи радянська. Радянські захоронення глибиною заледве сягали коліна, німецькі — вище грудей. Своїх загиблих радянські солдати покривали шинеллю, німці — загортали у цупкий рудий, схожий на колишній поштовий, папір. Окрім того, у могилу німці обов’язково клали гвинтівку. Партизани ж, довідавшись про це, могили порозкопували і забирали гвинтівки.

На місці, де лежать останки 12 німецьких солдат, уздовж старої німецької дороги Бараші — Новосілка (Найдорф) нині дубове насадження. Ще дві могили — у напрямку Старого Лісництва біля Березівки. Німецькі військові поховання ніяк не позначені і не впорядковані. Про них пам’ятають лише деякі старожили...