Був правою рукою мами
У село свого дитинства Іван Дем’янович останнім часом навідується все рідше й рідше — роки беруть своє. Та й родичів першого коліна там уже не залишилося, хоча сім’я в його батьків була чималенька — восьмеро синів і доньок. Дорослі дякові діти розійшлися по цілій Україні, оселившись у Вінниці, Запоріжжі, Балті, Донбасі.
Іван другим з’явився на світ, але був першим з–поміж братів, тому, зіп’явшись на ноги, перебрав на себе чоловічі обов’язки по господарству. «Батько наш був простим дяком, але мав гонор архієпископа і не дуже переймався селянською працею, — пригадує співрозмовник. — За таких обставин наша бідна мама Параска несла на тендітних плечах увесь тягар домашніх клопотів. Я в неї був правою рукою. Коли орали биками свій лан, навіть змалку брався за чепіги. Щоправда, ненадовго. Ґрунти там такі кам’янисті, що леміш раз по раз зачіпався об щось міцне, як криця, і я разом із плугом сторч летів на землю. Тоді мама сумно гладила мене по голові і перебирала плуга до своїх рук, а я, присоромлений, знову брався водити воли. Отак ми й веснували».
Та це ще були квіточки. 1942–го Ясень паралізував страшний голод. У засіках Вагилевичів не залишилося жодної зернини. Їхня охляла корова ледь двічі на добу давала по кухлику молока. В радіусі кількох кілометрів довкола села не залишилося жодного кущика кропиви — голодні селяни з’їли, як тут кажуть, жаливу, дотла. «Хтось порадив нам їхати в гори й возити биками деревину. За це давали овес, який можна було молоти й запарювати сяку–таку їжу, — знову поринає в гіркі спогади пан Іван. — Уранці, ледь благословилося на світ, ми з мамою запрягли волів у фіру, і я вперше подався на лісозаготівлю. Повернувся пізно ввечері. Відтоді такий розпорядок дня став для мене, тринадцятирічного, обов’язковим. Під кінець дня від утоми зазвичай падав із ніг, але таки рятував сім’ю від голоду».
Дві вулиці — на честь прадіда
Перший повоєнний рік різко змінив уклад його життя. Привчений iз малих літ до важкої праці, юнак зрозумів, що виборсуватися зі злиднів у малоземельному густонаселеному селі доведеться ще довго й натужно. Тому, побачивши оголошення про набір учнів на швейну фабрику, у квітні 1946–го вирішив пошукати щастя в розташованому за сотню кілометрів від Ясеня Станіславі (тепер — Івано–Франківськ). У «придане» отримав із дому мішок картоплі, подушку й верету.
Місто зустріло його байдуже. Спершу бідував у ньому гірше, ніж удома. Учнівської місячної стипендії не вистачало навіть на паляницю пшеничного хліба. Від виснаження невдовзі потрапив до лікарні. Та не здавався: безвідмовний у роботі, наполегливий хлопчина мало–помалу старанно осягав секрети крою і шиття.
Про нього з часом заговорили в станіславській кравецькій спільноті й з усіх міських ательє спроваджували до молодого майстра клієнтів, котрі мали «нестандартні» фігури та особливо відповідальні замовлення. Згодом зачастили й посадовці різного рангу. «Якось у мене замовив відразу два костюми невисокого зросту, грубенький чолов’яга, мабуть, із начальників, — розповідає пан Іван. — Довідавшись, що я із Ясеня, сказав, що іменем Івана Вагилевича у Львові названо вулицю. Це мене заінтригувало: чому у Львові є, а на Івано–Франківщині, де він народився і сім років навчався в гімназії, немає? Тоді я розгорнув бурхливу діяльність: створив ініціативну групу, зібрав майже сотню підписів під заявою про присвоєння одній з вулиць обласного центру імені співзасновника «Руської трійці» і відніс у міськвиконком. Це було ще за СРСР. На превеликий подив, через півроку вулицю Млинарську перейменували на Івана Вагилевича. Вона знаходиться неподалік Набережної, де я мешкаю, і дехто з друзів жартував, що то її назвали на мою честь».
У дев’яності роки минулого століття, коли вулицям Івано–Франківська почали повертати старі назви, Млинарську відновили, та не забули й про Вагилевича–просвітителя. Він «потіснив» у середмісті автора роману «Чапаєв» Дмитра Фурманова, котрий мав відношення до Прикарпаття, як п’яте колесо до воза. «Те, що саме ця вулиця, зрештою, названа іменем Вагилевича, багато в чому символічно, бо вона — така ж звивиста і ламана, як і життєвий шлях мого прадіда–мученика», — підсумовує правнук.
У рідному Ясені «церемонію перейменування» Іван Дем’янович вже за незалежної України провів так блискавично, що тамтешня влада не встигла й дух перевести. «Я попросив хлопців, — посміхається колишній кравець, — аби виготовили кілька табличок з іменем Вагилевича, і поїхав у село. Там швиденько познімав таблички з вулиці Леніна й почіпляв свої, привезені з Івано–Франківська». Згодом це «партизанське» перейменування узаконили місцеві депутати.
Музей замість хати
Про те, що він належить до роду співзасновника українського просвітницького руху в Галичині, одного із зачинателів модерного українського націоналізму, Іван Дем’янович усвідомив ще в середині тридцятих років ХХ століття. Тоді завдяки «Просвіті» мешканці Ясеня, від старого до малого, почали гордитися своєю українськістю. Особливого патріотизму додавали приїзди в село Костя Вагилевича, батькового рідного брата, котрий закінчив Празький університет і захистив там докторську дисертацію з філології. Для захоплених ясенівців він став взірцем служіння — словом і ділом — нації: був хорунжим Української галицької армії, радником першого Президента Закарпатської України Августина Волошина, автором поетичних збірок «Непоборна Україна» та «Триєдності», виданих за кордоном, а нещодавно — й на Батьківщині.
Свого славного стрийка (дядька по батьковій лінії. — Авт.) Іван Дем’янович бачив лише хлопчаком у довоєнні часи, бо з приходом «совєтів» колишній хорунжий УГА змушений був емігрувати до Чехословаччини, де й помер, залишивши після себе двох доньок від шлюбу з чешкою Боженою. Між іншим, імена він їм дав суто українські — Настуня і Параска.
Про патріотичний рід Вагилевичів, зокрема й згадуваного доктора філології, нині можна довідатися з експонатів музею, відкритого на обійсті ясенівського дяка. «Тато дуже хотів, аби після смерті (він відійшов у вічність тридцять років тому) в його хаті створили такий музей, і ми з братом, котрий працював тоді на шахтах Донбасу, виконали батьківський заповіт», — хвалиться мені Іван Дем’янович. І після короткої паузи додає: «Маю ще надію дочекатися відкриття в Івано–Франківську пам’ятника «Руській трійці» — першого в Україні. Він споруджується методом народної будови. Ентузіасти вже зібрали половину необхідних для цього коштів, і я, звісно, не міг залишитися осторонь — переказав зі своїх скромних заощаджень 2 тисячі гривень. Прадід того вартий».
ДОВІДКА «УМ»
Вершиною діяльності «Руської трійці», заснованої Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким, став спільно підготовлений і виданий у Будапешті в 1837 році альманах «Русалка Дністровая», що заклав основи впровадження в Галичині живої народної мови і нової української літератури.
Серед діячів «Руської трійці» Іван Вагилевич (1811–1866) насправді був людиною найскладнішої долі. Попри високі інтелектуальні здібності та виняткову працездатність (в середовищі галицької наукової еліти він вважався авторитетом історико–етнографічних досліджень і людиною справді енциклопедичних знань), йому жилося вкрай тяжко. Від голодної смерті Вагилевича врятував директор Народної бібліотеки імені Оссолінських Август Бельовський. Він спершу влаштував свого бідаку–земляка перекладачем, а згодом — директором львівського архіву. Іван Вагилевич так ретельно систематизував архівні документи, що ними й понині користуються науковці.