Музей на дивані

А щастя, як казав поет, розпадається на приємне і корисне. Почнемо з останнього. Видання містить короткий огляд історії створення головного музею України. І цей огляд — саме через свою стислість — спонукає до соціополітичних порівнянь, а відтак і до кращого розуміння самої вітчизняної минувшини.

Отже, це зараз Національний музей історії зберігає 800 тисяч артефактів, з яких 350 тис. — його гордість, археологічна колекція. Це нині його виїзні закордонні виставки стають світовими подіями (за останні п’ять років київські унікати побачили австрійський Лінц, німецькі Мангейм, Ганновер і Бонн, канадійський Торонто й американський Нью–Йорк). А понад сто років тому музею ще не було. 1897–го київські науковці та колекціонери вирішили зорганізувати модну на тоді виставку — археологічну. Експонати зі своїх зібрань надали Терещенки й Ханенки, першовідкривач трипільської культури Вікентій Хвойка, історик Володимир Антонович. Успіх у публіки був великий; організатори вирішили зробити таку виставку постійно оновлюваною. Через два роки це здійснилося у ще не добудованому Городецьким музейному приміщенні (нинішня вул.Грушевського, 6), а ще через два роки сформовано вже музейний археологічний відділ, який очолив Хвойка. 1904–го музей освятили.

До Першої світової війни музей розвивався ейфорійно: від кращого до ліпшого. Суспільні катаклізми 1917—1921–го різко змінили його долю. Зрештою, історія усіх українських культурних закладів з приходом більшовиків стала нагадувати німе кіно жахів. Радянська влада оголосила музей власністю держави й заходилася хазяйнувати по–комуністичному: «Період 1920—1923 років став піком розпродажу надбань вітчизняної культури… Деякі музейні предмети вивозили нібито на виставки в Москву і Ленінград, звідки вони майже ніколи не поверталися», — читаємо у першому томі. Коли незмінний директор М.Біляшівський почав занадто протестувати, його звільнили. Очолив Музей чекіст Вінницький, котрий найперше узявся чистити фонди від «зайвого». У безперспективній боротьбі з «державним» грабунком наклав на себе руки один з найбільших тоді музейників–культурологів Д.Щербаківський. «Чистки» тривали до кінця 1920–х. 1929–го, наприклад, вийшла директива уряду СРСР Держторгу: «Взяти речі від музеїв України на суму не меншу, ніж 600 тисяч карбованців». Експонати продавалися на міжнародних аукціонах; найбільше постраждали, зрозуміло, музейні витвори із золота.

Чого бракує цій історичній довідці, так це опису бодай найбільших втрат київської музейної колекції — проданої «імперіалістам» за борги «уряду домогосподарок», конфіскованої для російських музеїв чи просто переплавленої на «драгметали» (церковні витвори мистецтва). Бракує й певних інформаційних нюансів. Приміром, ідеться про «найповнішу нумізматичну колекцію в Україні», але наскільки вона унікальна у світовому вимірі? Ходить про «вал» чи про якість? Чи є тут монети, відомі в одному–двох–трьох примірниках? Хоч–не–хоч, але сучасний читач цікавиться — «підготовлений» численними детективами й навіть реальністю, убивством харківського судді–нумізмата, — і цим боком музейно–колекціонерської справи. Інфікований «новинністю» сучасний читач потребує детального прояснення і такої ось фрази з передмови: «Протягом останніх років збірка значно поповнилася завдяки співпраці музею з правоохоронними органами України».

Звичайно, «корисність» цього двотомового альбому полягає насамперед у візуальному контакті з історико–мистецькими артефактами, але далі того не йде. Навряд, чи це видання здатне конкурувати з особистим відвідуванням Історичного музею. По–перше, воно не передає музейної атмосфери, а по–друге, поруч немає екскурсовода, який би «підключив» вашу фантазію до тих чи тих експонатів. Ось, наприклад, жіночі «фалічні фігурки», створені на наших теренах 15 тисяч років тому — що це було й навіщо? Або розписне керамічне намисто IV ст. до н.е. з Мелітопольського кургану — наскільки така «модерна» біжутерія характерна для тогочасного побуту? Як і репродукований келих з Івано–франківщини того ж періоду з авангардовою синьо–жовтою абстракцією? Або ж узяти колекцію гетьманських булав: які руки тримали їх? У прикінцевому каталозі зазначено літературу, де про все це можна дізнатися докладніше. Але чому б не спростити життя нинішньому заклопотаному читачеві — подати короткі пояснення просто на сторінці з ілюстрацією?

Але часом і текстових пояснень було би замало. Ось, наприклад, розглядаю експонат з восьми золотих (чи позолочених?) предметів під назвою «Дорожний набір для гри в карти, подарований Олександром ІІ родині Фальц–Фейнів, засновникам заповідника «Асканія–Нова». Так, красиво, вишукано. Але як усім цим користувалися? Чому б не зробити постановочну фотографію гравців із цими «приладами» у відповідному історичному антуражі? Чому старовинні ткані рушники чи строї супер–модерного вигляду не презентувати на сучасних моделях, як це зробило видавництво «Балтія–Друк» у щойно також завершеному двотомовому дослі­дженні «Традиційне вбрання українців»? Зрештою, і видавництво «Мистецтво» мало такий несміливий (та, як на мене, успішний) досвід у виданні «Історія української вишивки» (2008). Чи варто на догоду примарній «чистоті жанру» представлення музейних колекцій нехтувати вельми популярним нині рухом «реставраторів» — аматорів, що найбільше переймаються саме наближенням історії до сучасників. Як гарно виглядали би світлини більшості репродукованих у рецензованому виданні раритетів на сучасниках та в їхньому оточенні: золото скіфів, античний посуд (мов із бутіків), нарешті — через століття — запалені свічники та гасові лампи; музичні інструменти, карети й вози.

А меблі, інтер’єри? Якось гуру сучасної рекламної фотографії Гельмут Ньютон сказав: Хто буде дивитися на фотографії порожніх комнат? Тому додав оголених жінок» (Хельмут Ньютон. Автобиография. — Москва: Эксмо, 2004). Передбачаю хуртовину прокльонів за саму асоціацію, але ж такий проект, втілений, скажімо, Ігорем Гайдаєм, мав би шалений глядацький успіх, хіба ні? І чи зашкодило б це історії? Адже самі музейники прагнуть привернути відвідувачів різноманітними модерними формами — тими ж фестивалями реконструкцій, що регулярно відбуваються нині в історичних палацах, замках і фортецях. Як це привабливо може виглядати у книжковому вигляді — дивіться серію «Жива історія», що її випускає столичне видавництво «Наш час».

Любий музейникам принцип «Руками не мацати!» зрозуміти не важко. Вони, до речі, буквально розриваються між потребою матеріального збереження пам’ятки та спробами залучити відвідувачів до музеїв. То, може, їм на допомогу прийде книговидання? Відтворена в альбомі фотографія може багато, але не все. Фотограф «Національного музею історії України» Д.В.Клочко — талановитий майстер. Хоч він і намагається уводити до кадру професійні прийоми (м’які, а часом і різкі тіні, віддзеркалення), йому, схоже, давали по руках: репродукція, мовляв, має бути «об’єктивна». Серйозні дослідники фотографічного мистецтва давно спростували це «Фотоапарат, що відтворює дійсність, неодмінно більше приховує, ніж розкриває», — пише Сьюзен Зонтаґ. (Про фотографію — К.: Основи, 2002). То навіщо ж приховувати двічі? Тим паче, що «образи завжди сумісні, або їх можна зробити сумісними, навіть якщо реалії, які вони змальовують, несумісні, — веде далі дослідниця й несподівано висновковує: — Фотографії — предмети психологічної фантастики». Чому б не дати читачам–глядачам музейного альбому пофантазувати?

Попри все, дві книжки про Історичний музей безумовно красиві. Ще років зо двадцять тому такі видання утворювали окремий «жанр». Нині поліграфічно–дизайнерські стандарти піднялися так, що «красива книжка» стала різною для різних груп споживачів. Рецензоване видання апелює до «широкої громадськості» — та чи існує зараз краса для всіх? Навіщо, наприклад, цій громадськості зображення ордену Леніна чи зірки Героя СРСР, що їх вільно побачити на щотижневих колекційних базарах у будь–якому обласному центрі? Не кажучи вже про засадничий підхід: нацистські ж нагороди не репродуковано, а вони напевне є у музейних фондах.

Погане видання не навіює стільки конраверзійних запитань, як видання багато в чому зразкове. Тому що хочеться, аби зразок був, як дружина Цезаря, — поза підозрами.