Х–файли від В’ятровича:

«Поганий той дослідник, який через місяць після написання своєї роботи досі вважає її досконалою», — читаємо у доповненому перевиданні торішньої книжки Володимира В’ятровича «Друга польсько–українська війна 1942—1947» (К.: Києво–Могилянська академія), першодрук якої спричинив неабиякий резонанс в історичних колах. Водночас вийшло продовження його ранішої архівної розвідки «Історія з грифом «Секретно» з підзаголовком «Нові сюжети», що потрапила до Коротких списків «Книжки року’2012».

В. В’ятрович — керівник Центру досліджень визвольного руху при академічному Інституті українознавства; за президентства В.Ющенка очолював архів СБУ. Природно, що головні його наукові зацікавлення лежать у площині історії ОУН–УПА. І у книжці «Історія з грифом «Секретно» ці сюжети головні. Але це саме «сюжети», що слугують історикові за привід спопуляризувати складні конфлікти минувшини, а надто — протиставитися недоброякісним висновкам, робленим іноземними істориками. Критиці піддано осіб першого ряду світової історіографії: американця Тімоті Снайдера та голландця Карела Беркґофа (чиї роботи перекладені українською упродовж останніх двох років), котрі без документальної перевірки вводять у науковий обіг «факти», спродуковані КҐБ. Та головний контрпропагандивний вектор книжки В.В’ятровича — сучасна російська ідеологія. Наприклад, одним розділом він повертається до давно розвінчаного істориками міфу про «матч смерті» футболістів київського «Динамо» проти німців 1942 року. Здавалося б, усі архівні документи розкриті й оприлюднені, але «несподівано у 2012 році про «матч смерті» заговорили знову. Видовищним та дорогим фільмом, знятим російськими кінематографістами, хочуть відродити стару радянську легенду... «Цей фільм, — читаємо в одному з повідомлень про кінострічку, — має патріотичну мету, завдання якої — відродити патріотизм у тій же Україні, особливо Західній, де наростають антиросійські настрої, показати, що націоналізм і нехтування радянською історією — це не лише блюзнірська, а й аморальна поведінка».

Так само наполегливо бореться наш історик і з антиукраїнською термінологією, що активно ретранслюється росіянами, котрі досі іменують вояків УПА лише «терористами» і «бандитами»; а ті «вважали себе просто солдатами, які продовжують війну за незалежність». Те саме стосується і терміна «червоні партизани»: «Це згодом, після війни, радянська пропаганда говоритиме про «народних месників», а зараз Сталіну потрібні були досвідчені диверсанти».

В’ятровичеві притаманна здатність творити формули, котрі, напевне, довго житимуть в інформаційному просторі. Як–от: «Люди, котрі випадково опинилися на чолі держави, за яку віддали життя інші, і досі не хочуть помічати тих інших». Та в деяких випадках із ним варто сперечатися: він пише, що «дати «1917—1991 впевнено можна ставити як на надгробку СРСР, так і на пам’ятнику ганебної слави КҐБ», але ж уся книжка просто волає: КҐБ досі живий!

Утім В’ятрович не ідеолог, а історик: йдеться не про політкоректність, а про відповідність інтерпретацій наявним документам. Декілька «сюжетів» змальовують геть не героїчні біографії вояків УПА, як–от про референта Служби безпеки Армії Р.Тучака, котрий через захоплену енкаведистами в полон поранену кохану погодився на зраду: «Поступово реальна мережа підпілля на Коломийщині почала зникати, а на її місці розгортала діяльність легендована МҐБ структура... Ідеться приблизно про дві сот­ні людей, життям яких заплатив Роман Тучак за свою любов».

Несподіваним є нарис про Тараса Бульбу–Боровця, що різко контрастує з письменницькою версією Володимира Шовкошитного, втіленою у романі «Кров — свята» (див. «УМ» від 24.10.2012). Цей фактичний засновник Української Повстанської Армії зійшов з історичного кону саме через надмірні іміджеві амбіції, на які досі хворіє українська опозиція. Вельми повчальна історія.

Характерна риса В’ятровичевого стилю — вихід на понадісторичні (власне, політологічні) узагальнення. Він пише про «надмірні сподівання на зовнішню допомогу» не лише українців, а й поляків, які, на жаль, протистояли українцям у Другій світовій війні. Поляки сподівалися на допомогу СРСР у відновленні Польщі по завершенні війни так само, як ОУН 1941–го сподівалася на німців. 1944–го на Волині вояки Армії Крайової в кількох районах відновили прикордонні стовпи Другої Речі Посполитої. На це «відділи НКВД провели облаву... та знищили групу підпільників. Аби не виникало запитань, за що їх вбито, поляків повісили на встановлених ними прикордонних стовпах». Загалом, так само вчинили німці з ОУНівцями після проголошення Української держави у червні 1941–го. Закони окупації для всіх однакові...

Книжка «Історія з грифом «Секретно» містить не тільки політично забарвлені сюжети. Є тут історії про гроші і жінок, про п’яного сержанта–прикордонника КҐБ, що «відкрив безладну стрілянину по перехожих, внаслідок якої вісьмох убив і вісьмох поранив, вистрілявши понад 300 патронів», — моторошний архівний «репортаж» про «Бердянського м’ясника» 1974 року (задовго до повідомлень про американські трагедії). Вельми цікавий аналіз листів радянських військовиків з Чехословаччини 1968–го, перехоплених цензурою. Власне, це книжка, що допомагає нам позбутися досі активної радянської отрути у свідомості. А тому, як казав один історичний персонаж, — «очень своевременная книга».

АВТОРИТЕТНО

Микола КЛИМЧУК:

— Мало науково–популярної історичної літератури. Історії повсякдення мало, навіть порівняно з російським ринком. На повноцінному ринку мають бути книжки про історію всього на світі: дзеркал, штанів, краваток, капелюшків... Нині в Україні вийшла хіба одна така книжка — «Історія проституції» (К.: Спадщина) Антона Шаповала. У цій категорії на перше місце я поставив добре ілюстрований альбом–монографію «Хотинська битва 1621 року». Як історик у минулому житті, дуже добре розумію, скільки праці вкладено в цю книжку. Якщо ж ви хочете просто розважитися історією, то тут який–небудь Олесь Бузина цілком вас задовольнить. Його «Воскрешение Малороссии» (К.: Арій) — це нормальна історична белетристика. Якщо ж ви шукаєте книжку академічного спрямування, щоб дізнатись, як усе було насправді (хоча історики розуміють усю іронію цієї фрази), то треба орієнтуватися на апарат. Добра наукова книжка завжди перевірювана. Якщо в книжці з історії немає покажчика імен та бібліографії — вона завжди сумнівна.

Історія має очевидний ідеологічний вимір. Було б дурістю з цим сперечатись. І кожне нове покоління переписує історію. Це правда і це нормально. Не може бути історії, написаної раз і назавжди і для всіх. Історія — це гуманітарна наука, і її завдання виробляти не так знання, як смисли. А кожне наступне покоління потребує нових смислів. Через те, коли ви сьогодні прочитаєте книжку про Київську Русь, написану в один спосіб, а ваші діти чи онуки прочитають книжку про те саме, написану в зовсім інший спосіб — хоч і на тих самих фактах, — це не означатиме, що хтось із істориків, теперішній або тодішній, збрехав. Це означає, що вам потрібні одні смисли, й історик є транслятором цих смислів, а вашим дітям і внукам потрібні інші смисли, і нові історики реінтерпретують ті самі факти по–іншому. І це відрізняє історію від, скажімо, математики. Тобто різні книжки про один і той самий історичний сюжет з діаметрально протилежними висновками — це норма.

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Микола ТИМОШИК:

— З установленням нинішнього політичного режиму доступ істориків до архівів знову ускладнився. Але ми бачимо, що видавці активно продовжують публікувати архівні матеріали й оперті на них дослідження — це все ще результат відкритості попередньої влади. Унікальним є упорядкований Василем Даниленком том «Українська інтелігенція і влада: Зведення секретного відділу ДПУ УРСР 1927—1929 рр.». Дуже цікавий блок документів зібрано у виданні «Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах» та у дотичній книжці спогадів Семена Глузмана «Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента». Далі продукують захоплюючі книжки архівісти Володимир В’ятрович та Роман Коваль (до речі, висунутий саме за сьогорічні твори на здобуття Шевченківської премії). А слідом ідуть серйозні монографічні роботи, написані на основі нововіднайдених документів. Насамперед слід згадати два дослідження Івана Патриляка про український визвольний рух 1939—1960 рр.: «Перемога або смерть» та «Встань і борись! Слухай і вір...».