Протимутацiйне
Нерiдко ще в борнi облизня хапаємо
За рiдну мову, пiсню, долю.
Та неньку–Україну так кохаємо,
Що серденько трiпочеться до болю.
Блакитне небо, степ жовтоколосистий.
Верба й калина. Тополi на сторожi.
На милiм личику вiнок, намисто.
Шедеври зодчих. Де ж лицарi пригожi?
Зрада, плазування i байдужiсть...
«Наврочено», — промовимо.
Не зупинити мить — натужимось,
Не забруднить блакить — поборемо!
Погляньмо: нинi на вербових
верховiттях
Євразiйська омела паразитує.
А в Новiтнiм чужинськiм Заповiтi
Дух лицарства невпинно деградує.
Ще й кольори на стязi догори дригом.
Певно, прибульцям на догоду.
Мо’ то замаскована iнтрига —
Запрограмованi непереливки народу.
Задуху рабства мусимо здолати
Хоча б для прийдешнiх поколiнь.
Щоб половець у русичевi пiзнав брата
Й прямувало українство до прозрiнь!
Станiслав ОЛІЙНИК
Михнiвцi,
Лубенський район,
Полтавська область