Імперські амбіції більшовицької Росії

10 січня 1918 року на мирній конференції у Бресті вперше в пленарному засіданні взяла участь українська делегація. Цьому передували нота Генерального Секретаріату, в якій було заявлено про те, що УНР виступає самостійно в міжнародних справах, а влада Ради народних комісарів не поширюється на УНР, а також спільне засідання 6 січня делегацій країн Четверного союзу та УНР. Відтак керівник російської делегації Лев Троцький змушений був погодитися на участь української делегації в переговорах. Невдовзі більшовики вдалися до хитрощів, ввівши до складу російської делегації представників маріонеткового совєтського уряду, насадженого ними в Харкові. Зрештою на пленарному засіданні 1 лютого делегації країн Четверного союзу підтвердили своє визнання делегації УНР як повноважного представника українського народу. Це була перша перемога молодої української дипломатії над імперськими амбіціями більшовицької Росії.

10 січня 1954 року газета «Правда» надрукувала «Тези ЦК КПРС до 300–річчя возз’єднання України з Росією». В основу тез було покладено концепцію В. Мавродіна, автора праць «Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства)» (1946 р.) та «Образование единого русского государства» (1951 р.; навмисне подаю тут назви мовою оригіналу — Авт.). Мавродін стверджував: «...Можна вважати встановленим, що за часів Київської держави східнослов’янський світ склався в єдиний російський народ, або, конкретизуючи, в єдину російську народність». Слід зазначити, що спочатку проти концепції Мавродіна виступило чимало російських учених, вона була розкритикована в ході дискусії в Інституті історії АН СРСР у лютому 1954 р. Однак саме на концепцію Мавродіна сперся ЦК КПРС, згодом вона виявилася зручною для офіційних ідеологів, оскільки теза про єдину народність за часів Київської Русі служила перехідним містком до теорії «єдиної спільноти — совєтського народу». Мавродін та його послідовники ще не одне десятиліття дурили громадськість, не згірш ніж сумнозвісний засновник фінансової піраміди Мавроді дурив ошуканих вкладників. Для окремішності українського етносу в офіційній совєтській історіографії місця не залишалося, а сама думка про це була крамольною.

12 січня 1972 року — дата початку хвилі політичних репресій в Україні, яку згодом почали відзначати в тюрмах і таборах голодними страйками та петиціями як День українського політв’язня. Старт було дано ще 28 червня 1971 р. таємною постановою ЦК КПРС «Про заходи з протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів». Через місяць ЦК КПУ продублював спущений з Москви документ власною постановою, в якій згадувалися «самвидавівські» твори І.Дзюби, В.Мороза, Є.Сверстюка, В.Чорновола, традиційно викривались «імперіалістичні центри антикомунізму». Згодом, за неофіційними даними 30 грудня 1971 р., в Москві відбулося засідання політбюро ЦК КПРС, на якому й було ухвалено рішення про початок загальносоюзної акції. Як це не раз траплялося, знову спрацювало прислів’я «коли в Москві стрижуть нігті, в Україні рубають пальці». У січні були заарештовані І.Гель, М.Осадчий, Л.Плющ, Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Стасів–Калинець, В.Стус, В.Чорновіл, С.Шабатура — загалом близько 20 осіб. Кремлівські мрійники над усе боялися суспільної хитавиці напередодні 50–ліття утворення СРСР. Їм і в кошмарних снах не снилося, що цьому монстрові до скону залишилося менше 20 років.

13 січня 1928 року відкрилася VІІІ конференція Комуністичної партії Західної України, на якій виразно окреслилася позиція більшості, що чітко усвідомлювала імперську сутність російського більшовизму. Зрештою це призвело до виключення партії з Комінтерну та репресій проти її членів. Для нас сьогодні залишаються повчальними та актуальними деякі думки, зафіксовані в резолюції конференції, ухваленій 85 років тому: «Російський великодержавний націоналізм, що все звик розглядати як колонізаторські об’єкти, російську культуру розглядати як культуру вищого порядку, а культуру других національностей як культуру мужицьку, нижчого порядку — ставиться вороже до окремих національних Радянських Соціалістичних Республік... Він хотів би зменшити та обмежити значення України (і других) як республіки в межах СРСР, відібрати від неї всякі права, розпростерти над нею своє бюрократичне опікунство, хотів би задержати за російською культурою домінуюче становище... а українську культуру звести до засобу «порозуміння з селом», українську мову представити як штучно накидувану «галицьку» мову і т.д.»

Далі буде.