— Найскладніше в перебігу рейтинґування є усвідомлення, що ти людина і можеш помилитись, але водночас ти є експерт і мусиш дати професійну оцінку. Зрештою, убезпечує нас від наших помилок те, що рішення виходить колективним. Особисто для мене в минулорічному асортименті виявилося кілька відкриттів. Це «Повернення в Портленд» Григорія Гусейнова — роман про Київ 1960–1970–х. Спроба ще раз пережити той час — час успішний, час красивий, час становлення, час долання стереотипів, час адаптації в новому культурному просторі, час віднаходження себе. Це щемко, по–людськи, глибоко; за цим стоїть переживання, за цим стоїть історія, за цим стоїть людина.
Дуже сильна книжка покійного Олеся Ульяненка «Квіти Содому». Жорстока, брутальна, страшна річ про 1990–ті, про перехідну добу в Україні, добу рекету, добу, коли людина втратила цінності і ще трохи — стала б не–людиною. Цю деградацію, цю мінус–еволюцію Ульяненко відбиває точно, відверто, без прикрас. Про таку книжку не скажеш, що вона захоплює, і порекомендувати її теж страшно, але такі книжки мусять бути, бо вони показують, що король голий, яке є життя і чим є людина.
Серед зарубіжної літератури виділю твір Гюґо Гамільтона «Люди з веснянками» — про людей, не таких, як усі; про ірландців, які долають колоніальну британську політику. Автобіографічний роман маленького Гюґо, який не приймає тиранічну владу батька (жертви і колоніалізму, і антиколоніалізму). Малий герой не приймає і культуру матері–німкені, а хоче вибудувати третю ідентичність, позбавлену батьківських травмувань. А це вже дуже близькі паралелі до українських ментальних проблем.
— Літературна подія року — «Діти застою» Василя Кожелянка. Це той Кожелянко, якого хотів увесь час бачити, бо здавалося, що усі його альтернативні історії — лише начерки чогось більшого, значущого. Тепер знаємо, чого саме. До жанру альтернативної історії ставлюся без поваги: нам би зі своєю реальною історією розібратися, а тоді вже альтернативною займатися. Схоже, до цієї думки дійшов був і Василь, пишучи «Дітей застою».
Серед жанрової літератури кращою вважаю книжку Камаєва—Ільченка «Стовп самодержавства», де, окрім жвавої і вигадливої оповіді, є ще й багато знаків питання. Так само маса знаків питання розкидана і в книжках Макса Кідрука «Бот», у «Хлібі із хрящами» Михайла Бриниха, у «Купальниці» Галини Вдовиченко та у «Відлунні» Лариси Денисенко. Якось керівник проекту «Книжка року» Костянтин Родик писав, що «серйозна» література відрізняється від жанрової саме кількістю і якістю спровокованих автором запитань. Можливо, під цим оглядом варто було б розглядати згадані твори у першій підномінації, поруч Кожелянкових «Дітей застою»? Для мене ж усі тексти діляться трохи інакше: література без претензій — проти нудної. «Серйозна» література — це те, що читаєш і кажеш собі: «Вау!»
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
