Під землю — по смерть?

Галузеве міністерство оприлюднило офіційну статистику щодо нещасних випадків на підприємствах вітчизняного вуглепрому за 11 місяців 2012 року. Згідно з наведеними даними, сталася 2021 надзвичайна подія, з яких 110 закінчилися загибеллю гірників. Традиція рясно кропити кров’ю видобуте з–під землі «чорне золото» все ніяк не переривається.

Серед найпоширеніших причин таких випадків (це вже дані Профспілки працівників вугільної промисловості) називають смерть на робочому місці від серцевої недостатності, травми, отримані на шахтному транспорті, обвали породи та вугілля, вибухи метану. Примітно, що найбільший внесок в офіційний індекс травматизму дали саме великі вугільні підприємства та об’єднання, де і кошти на охорону праці начебто в достатній кількості виділяються, і рівень механізації помітно вищий: «Дзержинськвугілля» (9 загиблих), «Свердловськантрацит» (8 гірників, що не повернулися додому), шахта ім. Засядька (4). Про причини такої аномалії — трохи нижче.

А зараз — про скандальний (наробив галасу в регiонi) висновок фахівців, що вивчають вплив негативних факторів вугільної шахти на людський організм. Згідно з оприлюдненими результатами досліджень Інституту медико–екологічних проблем Донбасу, так званий «паспортний» та біологічний вік професійного шахтаря різняться на 12–15 років. Тобто робітник копальні в 45 виглядає і почувається як 60–річний ветеран. Не дивно, що тривалість життя українського гірника сягає в середньому 55 років. Здебільшого представник так званої «гвардії труда» йде в засвіти, не встигнувши навіть як слід покористуватися пільговою галузевою пенсією.

Не дихайте глибше!

Серед причин фатальної шахтарської біди на першому місці, безперечно, стоять професійні захворювання. Найстрашніше серед них — силікоз, що виникає внаслідок постійного вдихання вугільного та кам’яного пилу. Аби захистити легені гірників від цього всепроникаючого шкідника, правила техніки безпеки вимагають працювати в очисній лаві винятково в респіраторах. Та у тісній темній дірі, де кам’яна «стеля» часом знаходиться на висоті ледь півметра, а температура сягає 40 і більше градусів Цельсія, такою вимогою часто–густо нехтують. Придивіться хоча б до журнальних знімків гірників, що тільки–но піднялися на–гора: хоч обов’язкові «пелюстки» респіраторів бовтаються на грудях у кожного, проте шкіра навколо носа й губ, які б мусили прикриватися захисним приладом, по–зрадницьки чорна. Зрештою, порушники правил ТБ невідворотно стають кандидатами на одержання силікозної інвалідності: дихальні шляхи суцільно покриваються шаром дрібних кам’яних часточок, що перешкоджають надходженню кисню в кров. Людині буквально стає нічим дихати.

Серед розповсюджених професійних недуг — інфекційні хвороби легенів, шкірні виразки (від потрапляння брудної шахтної води у свіжі ранки), радикуліт, пов’язаний з неминучими підземними протягами й різкими перепадами температур. А ще шкодить вібрація від відбійного молотка чи потужного свердла, яким готують шпури для вибухівки.

Прості шахтарі додають до переліку фактори ризику, які не фігурують зазвичай у офіційних звітах. Зокрема, екзотичні «звірячі» зарази, підхоплені від здоровенних шахтних пацюків, що призвичаїлися полювати на харчі з обідніх «тормозків» робітників. Вуглеруби також наполягають: попри заспокоювання санітарних служб, в підземних виробках таки спостерігається підвищений рівень радіації. Це важко підтвердити доказовою базою: адміністрації копалень самі рентгени в шахті зазвичай не міряють та ще й пильно слідкують за активістами, аби не пронесли на робоче місце дозиметр...

Спи. Працюй. Молись

До речі, про традиційні шахтарські «тормозки». Ветерани на донецьких копальнях ще пригадують часи, коли робоча зміна, збираючись під землю, неодмінно отримувала калорійний сухий пайок. А подекуди примудрялися організувати гаряче харчування просто на робочих місцях. На жаль, дармове пригощання за рахунок адміністрації («Тільки давай вугілля!») давно забуте. Типовий підземний перекус гірника, що важко гарує, нині здебільшого складається з кількох картоплин у лушпайках, прихоплених з дому хліба, цибулини, у кращому разі — сала.

Так само відійшли у шахтарські легенди пільгові відпочинок та лікування. Ну, путівок до санаторіїв Криму, зведених за радянських часів коштом підприємств вуглепрому, рядові гірники все одно майже не бачили. Але ж існували шахтні профілакторії, де можна було пройти курс інтенсивної фізіотерапії, попити кисневі коктейлі та, принаймні, отримати «шахтарську» дієту з добрячим куснем м’яса. Що з тими закладами здоров’я сталося внаслідок приватизації? На будь–якій iз донецьких шахт вас охоче «просвітять»: мовляв, той профілакторій, розташований у затишному місці, перетворився на дачу «крутого пацана», цей став закритим мисливським клубом, а там узагалі отаборився VIP–бордель.

Масове закриття вугільних копалень у ході горезвісної «реструктуризації» поламало усталену традицію, коли гірник мешкав десь неподалік шахти. Тепер підземні професіонали з Єнакієвого щодня відправляються «давати країні вугілля» до Красноармійська, за десятки кілометрів від рідного міста. А з Тореза — до Селідового, терпляче витримуючи довгу та тряску дорогу в розбитому робочому автобусі. Вільного часу залишається лише, щоб удома так–сяк виспатися. На копальні ж власник хіба що обладнає шахтарську капличку, де перед черговою зміною можна поставити свічку, сподіваючись таким чином гарантувати собі повернення на світ Божий. От, власне, весь «соцкультпобут».

Червоне на чорному

Характерне сьогодні явище на Донбасі: попри не таке вже й значне зростання обсягів видобутку вугілля, базова галузь регіону зненацька відчула гострий кадровий дефіцит. Секрет розкривається просто: шахти заманюють до себе так званих вибійників та інших малокваліфікованих працівників, згодних на суто фізичну роботу. Що поробиш, коли сучасна підземна техніка лишається недосяжною через астрономічну вартість. От і рубають вугіллячко «онуки Стаханова» за допомогою відбійних молотків, ставлячи за собою архаїчне та ненадійне дерев’яне кріплення (чого ніде, мабуть, у світі більше не спостерігається).

Сучасних шахт iз комплексними лавами, «зарядженими» комбайнами, гідрокріпленням на Донбасі залишилося — можна перелічити на пальцях однієї руки. Прийом туди, ніби в Інститут міжнародних відносин, — за величезним конкурсом. А таки потрапивши у штат омріяного підприємства, робітник, будьте певні, триматиметься до останнього, мовчки погоджуючись на виснажливу, потогінну систему праці, нелегальні побори готівкою «для начальства», свідоме порушення техніки безпеки заради плану.

Більше того, шалене змагання за місця на «правильних» підприємствах породило практику, коли медична довідка про задовільний стан здоров’я, обов’язкова при прийомі на роботу, банально купується в лікарні. Шахтні адміністрації намагаються протистояти цьому ганебному явищу, влаштовуючи власним коштом позапланові медогляди та навіть знаходячи хитромудрі шляхи доплати фахівцям з поліклінік «за чесність». Проте статистика засвідчує тривожний стан речей: 15 відсотків підземних офір — то шахтарі, що померли просто на робочому місці, не витримавши підвищеної температури та інших екстремальних «сюрпризів» вугільної шахти.

Інша біда — коли травмованого гірника примушують виїхати на поверхню і там, у поліклініці за місцем проживання, оформити лікарняний як «побутовий». Мовляв, не псуй нам звітності, а то...

Ще гірша ситуація на невеличких приватних вугільних об’єктах. Днями Донеччина була шокована звісткою про аварію на кустарній копальні в Шахтарському районі: двоє гірників при виході на поверхню після зміни загинули, третій отримав тяжкі травми. Старенька мати водночас лишилася одного сина–годувальника та тепер доглядатиме до смерті іншу свою дитину, безнадійно паралізовану. Наступна перевірка встановила, що мале підприємство, де сталася трагедія, хоч було офіційно зареєстрованим, не мало дозволу на видобуток. Що вже казати в такому разі про нелегальні шахти–копанки, де заходи техніки безпеки відсутні взагалі, а травмованого робітника в ліпшому разі анонімно підкинуть попід двері найближчої лікарні.

Як свідчить головний технічний інспектор праці Профспілки працівників вугільної промисловості Олександр Погребняк, нині на кожен мільйон тонн видобутого вугілля лише офіційно припадає 1,76 людського життя. Шахтарі, яких за звичкою йменують «представниками мужньої професії», сьогодні відверто бояться виходити на чергові підземні зміни. Але вибору в більшості з них просто немає.