«Нема в світі правди...»

Чи доводилось Вам, дорогий читачу, слухати коли–небудь нашу старовинну пісню про Правду і Кривду? Ту, що починається словами: «Нема в світі Правди! Правди не зиськати! / Що тепер Неправда стала правдувати. / Уже тепер Правда стоїть у порога, / А тая Неправда сидить кінець стола...» Якщо не доводилось, неодмінно послухайте. Запевняю — не пошкодуєте. Ясна річ, у нас багато прекрасних пісень, але ця — особлива. Часом мені здається, що то звучить сама душа мого народу. Так чи інакше, дозвольте сьогодні, напередодні Різдва, подарувати Вам три замальовки про цю пісню. Почну з образу України у великого поета Райнера Марії Рільке.

1

На самісінькому початку минулого століття Рільке створив цикл мініатюр під назвою «Geschichten vom Lieben Gott» («Історії про любого Бога»). І, мабуть, найкраща серед них — «Das Lied von der Gerechtigkeit» («Пісня про Правду»). Її сюжет такий. Оповідач приходить у гості до свого хворого друга Евальда, який не може ходити. Друзі заводять розмову. Обережно втішаючи хворого, оповідач каже: «Бог дав Вам, Евальде, бути тихим місцем серед усього цього поспіху й марноти. Хіба Ви не відчуваєте, як усе вирує довкола Вас? Інші гасають за своїми днями, і, якщо їм раптом вдається наздогнати бодай один із них, вони вже не можуть віддихатись, щоб сказати йому хоч слівце. А Ви, друже мій, просто сидите біля вікна й чекаєте, а до того, хто чекає, неодмінно щось приходить». На обличчі Евальда заясніла дивна посмішка. «Так, — сказав він, — я не можу вийти навіть назустріч смерті. Багато людей знаходять її в дорозі. Вона боїться заходити до них додому й викликає їх назовні — на чужину, на війну, на високу вежу, на хисткий міст, у дрімучі ліси чи в безум. А ще, так буває найчастіше, знайшовши її десь, вони потім приносять її на собі додому, не помічаючи цього. Тому що смерть лінива — якби люди не турбували її раз по раз, то, може, вона давно б уже заснула... А от до мене їй таки доведеться прийти, якщо я їй потрібен... Мені завжди, ще змалечку, здавалось дивним, що люди говорять про смерть не так, як про інші речі, і тільки тому, що досі ніхто не розказав, що було з ним потім. Але чим відрізняється покійник від людини, яка вирішила відмовитись від часу й усамітнитись, щоб по–справжньому, серйозно подумати про щось таке, що треба знати й що давно вже її бентежить? Серед людей навіть «Отче наш» навряд чи пригадаєш. Що вже казати про таємничий зв’язок не слів, а подій. Для цього треба кудись відійти, в якусь недосяжну тишу, і, може, мертві — це якраз ті, хто відійшов, щоб подумати про життя».

Ось на цій бентежній ноті, на хвилі відчуття смерті як розмислу про життя і зринає історія нашої пісні про Правду і Кривду. Це було тоді, — каже оповідач, — коли Україна боролась за свободу, коли гніт чужинців «зробив юнаків коло Києва й по всьому Дніпру змореними й печальними». Та й сам Київ «усе більше замикався в собі й шарпав себе безконечними пожежами, немов шаленими думками, що залишають після себе одну лиш безмежну ніч. У степах народ до пуття не знав, що діється. Але, охоплені дивною тривогою, старі виходили ночами зі своїх хат і мовчки дивились у високе безмовне небо, а вдень якісь постаті раптом виростали на курганах, що бовваніють над безмежною рівниною, немов чекаючи на щось. Ці кургани — могили давніх племен — покривають весь степ, як застиглі й сонні хвилі. І в цій землі, де могили — як гори, люди — як безодні. У їхніх глибинах темно й глухо, а їхні слова — всього лиш тонкі хитливі місточки над їхнім справжнім життям. Іноді темні птахи злітають з курганів. Іноді дивовижні наспіви падають у людей і щезають у їхніх глибинах, як птахи щезають у небі. Скрізь безмежжя, куди не глянь. Навіть хати не захищають від цього безміру — їхні маленькі віконця переповнені ним ущерть. І тільки в темних кутках стоять старі ікони, немов Божі верстові стовпи, і світло від бляклих лампадок блукає в них, як дитина, котра заблудилась у зоряному небі. Ці ікони — одна–єдина опора, один–єдиний надійний знак на дорозі...» Якось до однієї з таких хат зайшов старий кобзар Остап. Він не став співати пісень про козацькі подвиги, про Остряницю чи Наливайка. Він заспівав тужливі слова: «Нема в світі Правди, Правди не зиськати...» Рільке перекладає їх по–німецьки ось так: «Es ist keine Gerechtigkeit mehr in der Welt. Die Gerechtigkeit, wer kann sie finden?» Кобзар співав цю пісню тричі поспіль і щоразу по–новому: «Якщо спершу це була скарга, то потім у ній почувся докір, а коли кобзар, високо звівши голову, заспівав утретє, вона звучала як короткі накази, і своєвільний гнів рвався з розпечених слів, щоб широким тремтливим полум’ям запалати в душах людей». Ось після цього всі чоловіки, які могли носити зброю, узяли її в руки й пішли воювати за свободу...

Евальд слухає, затамувавши подих. На якусь мить залягає мовчанка. «Чого ж Ви не закінчуєте?.. — нарешті спитав Евальд. — Цей старий був Бог?» — «О, я цього не знав», — відповів на те оповідач і здри­гнувся. Чому він здригнувся? Про це — мій другий сюжет.

2

Харків. 1926 рік. Сірий двоповерховий будинок на Пушкінській, де живуть співробітники газети «Вісті ВУЦВКу».­ Серед них — Семенко, Бажан, Яновський... Живе тут і Сашко Довженко, який незадовго перед тим повернувся з Німеччини. У «Вістях» він працює художником. Ось його невеличка кімната: стіл, дві тахти, репродукція Сезанна на стіні, мольберт, фарби, книжки, серед яких одразу впадають в око зеленаві томики обожнюваного Довженком Гоголя і... море світла. А поруч — мистецька студія, де сидять за мольбертами, крім самого Сашка, Іван Падалка, Микола Міщенко, Анатоль Петрицький... Невдовзі студія зникне, і друзі перетворять її на «лужайку» — місце своїх вечірніх зустрічей та розмов. І в центрі — Довженко. Як напише Юрій Яновський у своєму «Голлівуді на березі Чорного моря», Сашко любив сідати «на п’яти ніг, як Будда», і, попихкуючи запашним тютюном або неспішно попиваючи пінисте «Цимлянське», говорити про все на світі, найперше, ясна річ, про мистецтво. За свої тридцять років він уже багато чого побачив і пережив. Недаром його буйні кучері почали сивіти. Пам’ятаєте, як десь через рік, під час зйомок «Сумки дипкур’єра», у павільйон Одеської кіностудії зазирнув міністр закордонних справ Туреччини Тевфік Рушді–бей. «Я відчув смерть, — сказав він, побачивши сцену загибелі дипкур’єра. — Хто це вмирав?» І, коли йому пояснили, додав: «А режисер знає, як умирають». Так, Довженко знав, як умирають...

А ще інколи на «лужайці» Сашко співав. Згодом у своїй знаменитій «Землі» він скаже: «Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні. Пишеться це не з бажання виставити свій рід перед світом у перебільшено вигідному світлі, а в ім’я реалізму, з чим усі, хто співає, згодяться одностайно». Любили співати і в родині Довженків. У «Зачарованій Десні» Сашко скрушно згадає своїх братів: «Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співати почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: «Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору». Та й у самого Сашка голос був чистий, щирий, мужній, аж трохи металевий. І він ніколи не співав тих нудномедових романсів, що звучать сьогодні зі сцен та екранів як «українські народні пісні». «Улюбленими співами його, — згадував Микола Бажан, — були пісні глибинні, з самих надр народу вирослі, вкриті шляхетною патиною часу, вагомі й величні мудрістю своїх ритмів та образів». «Сашко, — продовжує Бажан, — мав абсолютно точне відчуття народності». І в якій же пісні він бачив душу мого народу? У «Правді та Кривді». «Найлетючішою інтонацією, найтоншою модуляцією не хибив він, наспівуючи свою улюблену, з раннього дитинства винесену, чернігівську каліцьку канту про Правду й Кривду. «Ой нема, нема Правди на світі...» — тужно наспівував він так, як принаймні уже сотню років наспівували каліки–перехожі, сидячи на призьбі стародавньої хати чумаць­кого довженківського роду. Довженко особливо любив цей печальний кант, цей замислений протест і стриману скаргу на несправедливість світу». А чи ж буде коли та Правда на землі? Ось тут дозвольте розпочати третій сюжет.

3

Наприкінці травня 1904 року, тобто майже в той самий час, як Рільке працював над своєю «Піснею про Правду», Панас Мирний писав Сергію Єфремову: «Якийсь–то учений (я десь читав, та не пам’ятаю де) розбирав литвинську легенду про Сонце й Місяця, у якій повідувалось про їх як про чоловіка і жінку (чоловік — Місяць, жінка — Сонце), та, на лихо, чоловік придався дуже вабливий до дівчат (зірок), а найбільше до Вечірньої Зорі. От одного разу, як Місяць із Зорею женихалися собі, Сонце вискочило з мечем та від ревності як рубоне Місяця, так його й перерубало надвоє!.. Той учений, що висліджував цю легенду, знаходив, що вона була відома не тільки литвинам, а й другим народам. Про це ясує і наша пісня про місяця–перекроя...» Мирний переказує тут космогонічний сюжет із книги Олександра Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу». Колись на основі цього старовинного сюжету про «правду–мсту» Мирний написав «Казку про Правду та Кривду». А ще тут були дитячі спогади.

«Ми, малі діти, — каже письменник, — страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так, — і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу...» І ось одного разу бабуся розказала їм казку про Правду та Кривду. У неї дуже сумний кінець: «Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита... Ніхто її і знати не хоче. Часом тільки старі сліпці, Божі люди, згадують її в своїх важких піснях: «Та вже ж тії Правди, Правди не зиськати, / Бо стала та Кривда тепер панувати...» Якийсь час дітлахи заворожено мовчали. «Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати?» — спитався бабусі білолиций Івась. Усі діти уп’яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько–низько схилила голову, і та стара голова її на тонких в’язах чогось дуже хиталася». Що означає ця мовчанка? «Принципіальний песимізм», як гадав Єфремов? Пам’ятаєте, як він писав у своїй «Історії українського письменства»: «Виставляючи одним з найдужчих постулатів людської натури шукання правди, Мирний і сам наче доходить до зневірря, чи й може взагалі вона бути на цьому світі. Боротьба персоніфікованої Правди з Кривдою... кінчається не тільки повною фактичною перемогою останньої, але й принципіально, на прийдущі часи не кидає жодного місця ілюзіям»? Ні. Це не так. Тут нема безнадії. Тут є напрочуд гостре відчуття трансцендентності Правди, відчуття тієї межі, за якою розум поступається місцем вірі, а сьогосвітній морок — світлу Парусії. І в цьому мене найбільше переконує апофеоз містерії Мирного «Спокуса», де так геніально просто звучить різдвяний мотив: «У невеличких яслах лежить народжений Христос. Над його головою стоїть і сяє у небі ясная зоря. З одного боку над яслами схилилася Божа Мати, а з другого — стоять волхви, уклоняючись Христові. З неба доноситься пісня: «Слава Богові в високостях! / На землі — спокій, / А над людьми Божа ласка!»

* * *

То хто ж вони такі — оті Правда та Кривда? Христос і Антихрист. Це про них співали наші кобзарі та лірники, а вслід за ними й Довженко, це про них писали Рільке й Мирний. І мій народ завжди вірив у перемогу Правди над Кривдою, «бо сам Господь — Правда, і смирить гординю, / Сокрушить Неправду, вознесе святиню».

Леонід УШКАЛОВ, доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди