Толстой, що змушує пригадати Шекспіра

«Перший фільм нового року» — модна фішка, яку продюсери, якщо ситуація складається сприятливо і картина виходить у прокат згідно з графіком, намагаються обов’язково втулити на свою афішу. Серед картин, які подавалися саме під таким соусом, можна пригадати «Денну варту» чи «Іронію долі–2». «Анна Кареніна» в український прокат також виходить 1 січня. Але якщо ті дві стрічки народ після новорічного олів’є споживав за милу душу, дружно смакуючи пострадянську ностальгію та фірмові спецефекти від Бекмамбетова — читай: збільшуючи касові збори, — то з екранізацією роману Толстого, мабуть, такого точно не станеться. Враження від його перегляду будуть полярно протилежними. Якщо одних «Анна...» режисера Джо Райта захопить своєю красивою картинкою (оператор — Шеймас МакГарві) і неймовірною музикою Даріо Маріанеллі, то інші обов’язково звинуватять її у поверховості, відсутності глибокого психологізму, який є основним рушієм сюжету в романі, невідповідності Толстого літературного Толстому кіношному. Найзатятіші критики картини, мабуть, взагалі закинуть Райту відсутність найменшої поваги до класика і вкажуть на те, що замість екранізації геніального твору він представив нам тут твір у стилі «я режисер — мені все дозволено».

Хоча формально звинувачувати Райта особливо і немає в чому. У своїй кіноверсії «Анни Кареніної» режисер зберіг майже всіх героїв роману, майже не відхилявся від курсу, означеного Толстим... Ось тільки акценти розставив зовсім інші: тут Анна дратує своєю егоїстичною легковажністю, поміркований Каренін заслуговує на повагу, а красеню Вронському хочеться поспівчувати від усієї душі — не та жінка зустрілася йому на життєвому шляху... А ще режисер придумав для свого фільму унікальну ідею подачі, яка забезпечила йому видовищність і постійно діючу метафору. Постановник картини майже в хронологічному порядку відтворює події роману: Анна збирається до свого брата рятувати його сім’ю, там вона знайомиться з Вронським, вальс, який вирішує їхнє майбутнє, зрада, пристрасть, а паралельно з цим динамічним калейдоскопом — спокійна, врівноважена, дуже правильна, цнотлива і щаслива історія кохання Кіті Щербацької та Костянтина Левіна...Але з перших хвилин картини глядача не полишає відчуття, що все це відбувається не насправді, а... на театральній сцені. І саме цього домагався режисер: переміщаючись з однієї сцени в іншу, герої продираються крізь театральні лаштунки і колосники, бігають театральними сходами, їхні обличчя освітлює світло рампи, вони знімають одні костюми й одягають інші, граються іграшковим потягом і катаються на справжній ковзанах, на сцені стоїть ліжко Серьожі, обрамлене рамою, а у фіналі на цій же сцені виростуть квіти — точнісінько такі, в яких кохалися Анна та Вронський, і у тих квітах бігатиме маленька Анечка зі своїм старшим братом, а відставний міністр Каренін, посміхаючись, споглядатиме цю ідилію... Весь світ — театр, усі люди — актори, погоджується з Шекспіром Джо Райт. І цим самим також кидає виклик Льву Миколайовичу, який, як відомо, театральне мистецтво не надто шанував. Точніше, цей виклик має одразу двох авторів, адже сценарій фільму написав відомий драматург Том Стоппард. Хоча без російських народних шлягерів, які недоречно вклинюються у загальну музичну канву, їм можна було б і обійтися... Нехай пробачать мене апологети Толстого, але на першому плані тут — історія кохання, а не національність чи прописка героїв...

Трійка виконавців головних ролей — Кіра Найтлі, Джуд Лоу та Аарон Тейлор–Джонсон — також додасть аргументів у суперечках тим, хто критикуватиме цю картину. Ні, не існуванням акторів у кадрі — тут у «Анни Кареніної» все прекрасно. Просто усталене уявлення про героїв Толстого буде кардинально відрізнятися від тих героїв, з якими знайомить нас режисер. (Підозрюю, особливо дратуватиме народ солоденький блондин модельної зовнішності Вронський ...) Але тут уже правда на боці режисера, який точно не зобов’язаний підтримувати ні шаблони, ні уявлення. Зрештою, «Анна Кареніна» зразка 2013 року — це далеко не перша екранізація всесвітньо відомого роману, шанувальникам творчості Льва Толстого є з чого вибирати!

ДО РЕЧІ

Кіноверсій роману «Анна Кареніна» — більше двох десятків. Свою історію на кіноекранах ця дама трагічної долі розпочала 1910 року в Німеччині. Вперше в Росії роман Льва Толстого екранізували в 1911–му. «Анну Кареніну» знімали у США, Угорщині, Великобританії, Аргентині й навіть Індії. Грета Гарбо зіграла роль Анни двічі — у німому фільмі «Любов», знятому за мотивами роману в 1927–му, та в однойменній картині 1935 року, консультантом якої був граф Андрій Толстой. До цієї кіноісторії долучилися також Софі Марсо, Жаклін Біссет та Вівьєн Лі (роль Анни), Шон Коннері (Вронський) та інші світові знаменитості. Серед найвідоміших толстовських зрадниць радянського й пострадянського кінематографа — Алла Тарасова, Тетяна Самойлова, Майя Плісецька, Тетяна Друбіч...