«Перший фільм нового року» — модна фішка, яку продюсери, якщо ситуація складається сприятливо і картина виходить у прокат згідно з графіком, намагаються обов’язково втулити на свою афішу. Серед картин, які подавалися саме під таким соусом, можна пригадати «Денну варту» чи «Іронію долі–2». «Анна Кареніна» в український прокат також виходить 1 січня. Але якщо ті дві стрічки народ після новорічного олів’є споживав за милу душу, дружно смакуючи пострадянську ностальгію та фірмові спецефекти від Бекмамбетова — читай: збільшуючи касові збори, — то з екранізацією роману Толстого, мабуть, такого точно не станеться. Враження від його перегляду будуть полярно протилежними. Якщо одних «Анна...» режисера Джо Райта захопить своєю красивою картинкою (оператор — Шеймас МакГарві) і неймовірною музикою Даріо Маріанеллі, то інші обов’язково звинуватять її у поверховості, відсутності глибокого психологізму, який є основним рушієм сюжету в романі, невідповідності Толстого літературного Толстому кіношному. Найзатятіші критики картини, мабуть, взагалі закинуть Райту відсутність найменшої поваги до класика і вкажуть на те, що замість екранізації геніального твору він представив нам тут твір у стилі «я режисер — мені все дозволено».