Уже незабаром цієї коси не буде... (Фото Андрія МАТВЄЄВА.)
Протистояння навколо Дунайського біосферного заповідника закінчилося не на користь його захисників. Уже майже два місяці в серці заповідної зони, за вказівкою українського Мінтрансу, працюють німецькі землекопи.
Мусимо ми, поборники Дунайського заповідника, визнати свою слабкість: судноплавний канал «Дунай—Чорне море» таки буде проритий. Не переконливими виявилися наші слова, не вагомими — докази фахівців ЮНЕСКО і вітчизняних науковців. Напевно, спеціалісти більш ніж 90 країн світу, які засудили дії української влади i, насамперед, — транспортного вiдомства, нічого не тямлять в економіці та науці або ж просто заздрять: вони, очевидно, не мають такої унікальної можливості — знищити одне із найкращих у світі водно-болотних угідь. А ми, українці, й справді найкраще співаємо серед усіх народів... Особливо реквієми... Ось один із них — за Дунайським заповідником — уже «затягли» понад місяць тому...
...Якщо десь є на землі «філії» раю, то, безперечно, Дунайський біосферний резерват — один із них. Такого спокою, тиші й незайманої дикої природи годі шукати. Заповідник — одне з унікальних місць на планеті, шматок природи площею 46 тисяч гектарів, де досі тривають процеси формування земної поверхні. Щоправда, мандрівка кореспондента «УМ» до цього унікального місця була затьмарена її першочерговою причиною: вже майже два місяці у серці заповідника, гирлі Бистрому, працюють землекопи німецької фірми Gosef Mobius Aktiengesellshaft. Ми програли це зіткнення остаточно... Тепер же, брутально порушивши численні міжнародні конвенції і почавши будувати через Дунайський біосферний заповідник судноплавний канал, Україна опинилася у центрі серйозного міжнародного скандалу. Як уже писала «УМ», фахівці ЮНЕСКО та Рамсарської конвенції визнали проект каналу через гирло Бистре найгіршим із варіантів. Щоправда, у нашому Мінтрансі думають інакше — канал уже будують. На адресу керівництва України надійшло понад шість тисяч звернень із 90 країн світу на захист заповідника. Свій протест нашому уряду вже висловили США, Німеччина, а також комітет Рамсарської конвенції і Міжнародний фонд охорони дикої природи. Звісно, повний «ігнор» нашої влади не змусить довго на себе чекати: ЮНЕСКО планує у жовтні цього року, якщо Мінтранс України не припинить роботи у заповідній зоні, позбавити Україну міжнародного сертифіката ООН, який був даний Дунайському заповіднику. Керівництво Євросоюзу теж по голівці нас не погладить: відтак у заповідник приїдуть представники організації, щоб особисто вивчити цю ситуацію.
Із протилежного боку Дунаю теж обурюються: румунська сторона вже надіслала українській 11 нот протесту щодо будівництва каналу. Суть запитів зводиться до того, що тамтешні фахівці стурбовані впливом поглиблювальних робіт на румунську частину заповідника. Адже, за міжнародними договорами, про будівництво, яке має транскордонний вплив, необхідно інформувати причетні сторони. Щоправда, в Україні вже схаменулися і взялися за організацію українсько-румунських консультацій щодо ситуації з будівництвом каналу «Дунай—Чорне море». Але лишається ще чимало причетних сторін — скажімо, Болгарія, Сербія, де ловлять осетрину в Дунаї (а тим часом молодняк осетрових «заковтує» землекоп у Бистрому). Ці країни теж уже найближчим часом скажуть своє слово.
Такої кількості води і птахів мені не доводилося бачити жодного разу в житті. І якось не віриться, що по той бік Дунаю — вже зовсім чужа країна, Румунія. Прикордонна ріка панує тут усюди — у селищі Вилкове (славнозвісній українській Венеції), у самому заповіднику. Під її примхи прилаштовуються усі тамтешні мешканці. Дунай годує мiльйони мешканців європейських країн. А нам дістався унікальний її «фрагмент» — дельта.
...Моторним човном долаємо «водні» кілометри. На численних островах заповідної зони видно табуни диких коней і корів, зграї унікальних птахів — пеліканів, лебедів... А ось і сумнозвісне Бистре — серцевина заповідника. І ціла купа німецьких суден-землекопів. Видно, як екскаватор занурює ківш і копирсається на дні ріки. А від велетенських суден, земснарядів розвіюється характерний димок — працюють. Навколо стоїть такий неймовірний гул, неначе на будівельному майданчику (і це заповідна зона!), що ми навіть не чуємо одне одного. «Вчора міністр охорони навколишнього природного середовища України Сергій Поляков дав вказівку припинити роботи на мілководді, — коментує директор заповідника Олександр Волошкевич, — бачите, як припинили».
А ось дуже дивний корабель: у заповідній зоні — судно при бойовому параді, з гарматами. Написано: «Морська охорона». Мої супутники коментують: це — прикордонники. Пришвартувалися прямісінько біля єгерського кордону: тут, у невеличкому будиночку, інспектори заповідника чергують вахтовим методом, контролюють ділянку, здійснюють Літопис природи. Щоправда, зараз цей шматок заповідної зони схожий на розбурханий мурашник — така кількість людей, техніки неприємна навіть людському вухові, не те що для птахів.
Прикордонників тут п’ятнадцятеро. Пояснити, чому стоять уже півмісяця у заповіднику та ще й на бойовому судні, не можуть. «Я виконую наказ, — каже Олег Шикша, командир корабля, — отримав завдання охороняти кордон на цій ділянці й виконую його. А корабель ми не обирали, який дали, на тому й прийшли». Прикметно, до початку будівельних робіт прикордонники ніколи тут нічого не охороняли на бойових суднах, кажуть працівники заповідника.
Самі ж німці, що здійснюють у Бистрому роботи, поводяться зухвало: висаджують свій «десант» де завгодно. Працівники резервату мусили навіть поставити таблички на берегах островів із написами англійською «Тільки для транспорту заповідника». Якщо на воді «гостей» охороняють бойові судна, то на суші німців стережуть... козаки. Щоправда, ніхто із членів Чорноморського козацтва вголос не визнає, що приїхали вони у Вилкове стерегти будівельників. «Ми охороняємо громадський порядок, — каже Анатолій Рабачук, командир спецпідрозділу Чорноморського козацтва, — обладнання, за допомогою якого будується канал (ви ж знаєте, скільки все це коштує?). І взагалі стоїмо на сторожі державних інтересів, бо ми — за канал!» Козаки вартують і містечко, у якому розмістилися німці. І самих закордонних гостей (кореспондент «УМ» особисто бачила на місцевому базарі німецького будівельника у супроводі козака «у формі»). Прикметний і той факт, що, за словами пана Анатолія, козаки прийшли у місто на запрошення місцевої влади. За її рахунок тут живуть і харчуються («вояки» кажуть, що зустріли їх зовсім непогано). І це при тому, що у Вилківської влади немає грошей полагодити у місті кладки — єдині «сухопутні» тротуари у Вилковому.
Настрої місцевого населення щодо будівництва каналу різноманітні. Спочатку тут усі зраділи новим задумам. Адже у Вилковому — найвищий в Україні рівень безробіття. Більшість людей сприймає канал як ймовірне місце роботи. До того ж підрядник будівництва «Дельта-Лоцман» пообіцяв до 900 робочих місць. Люди повірили. Коли ж прийшли у Бистре німці, вилковчани так і не отримали роботу на будівництві. Багато хто вже й зневірився, а дехто ще плекає надію попрацювати на каналі. «Нам дуже потрібен канал, — ділиться думками з кореспондентом «УМ» вилковчанин Григорій Іванович, що має за плечима 20 років морських походів. — Зараз усі великогабаритні судна входять до Дунаю через румунський канал, і будівництво нашого каналу має забезпечити робочими місцями мешканців Ізмаїла, Вилкового. До того ж наші кораблі за прохід румунською територією платять шалені гроші». До речі, проти каналу як такого ніхто не виступає, навпаки — він дуже необхідний. Щоправда, не всі поділяють настрої Мінтрансу щодо «гарної» ідеї рити канал через центральну частину заповідника.
Чимало науковців схиляється до думки, що канал не буде ефективним. Через низку об’єктивних причин. «Річка весь час нівелює і зводить нанівець виконані роботи, — розповідає «УМ» директор заповідника Олександр Волошкевич. — Дунай — наймутніша річка Європи. Вона скидає щороку в Чорне море 220 кілометрів кубічних води, у яких щонайменше 50—70 мільйонів тонн мулу. Потім він осідає. Відтак у каналі необхідно проводити щороку днопоглиблювальні роботи — він приречений на повсякденну боротьбу людини з природою. Я думаю, що цей канал чекає доля каналу Прірва. Тоді, у вересні 1997 року, його запустили, а у листопаді він уже не функціонував через замулювання. Це буде постійне притистояння природнім процесам дельтоутворення». І потім є серйозний економічний ризик: румунський канал «Чорноводе-Констанца» на 350 кілометрів коротший від майбутнього українського «Дунай— Чорне море». Навряд чи іноземні судна захочуть робити такий серйозний «крюк». «Український канал міг бути економічно вигідним, — розмірковує Олександр Волошкевич, — НАНУ пропонувала варіант шлюзованого каналу поза межами дельти. Конкурентоспроможним зможе бути лише канал із портом, необхідними комунікаціями — залізницею, автомобільними магістралями. У Бистрому цього зробити неможливо».
Почавши 11 травня рити канал, iнiцiатори проекту не виконали цілу низку необхідних процедур: це рівнозначна компенсація достойних територій, проведення моніторингу за станом екосистеми під час будівництва. Дирекція заповідника, Академія наук та екологи твердять: плани цього будівництва суперечать більш ніж 30 законам, а результатом спорудження каналу стане знищення цінності заповідника.
Та й самі будівельні роботи почалися з кричущим порушенням — у нерестовий період. «У цей період у гирло Бистре скочується багато молоді дунайського оселедця, осетрових. Коли відбуваються днопоглиблювані роботи, замулення нерестовищ, а головне — із тими сотнями тисяч кубів грунту засмоктується величезна кількість молоді риби, — це вже не може бути нормальним явищем», — каже Олекандр Волошкевич. Не вийшло по-людськи й з компенсацією вилучених територій. «Коли забирають серцевину заповідника, гирло Бистре, а замість нього дають як компенсацію острів Стамбульський, оточений городами, то це не є рівнозначна компенсація, — каже Олександр Волошкевич, — на цьому острові мінімальне біорозмаїття, суцільний очерет, майже немає води». Не проводять будівельники й спеціальний моніторинг — систему безперервних спостережень за станом екосистеми, яка мала оцінювати збитки і мінімізувати завдану шкоду. На цю справу з держбюджету спеціально виділили чималі кошти. І нічого так і не здійснюється. Тепер же працівники заповідника самотужки контролюють завдану шкоду, партизанськими методами знімаючи показники.
«Мінтранс приховує шкоду від будівництва каналу, — резюмує пан Олександр, — не виключено, що через це будівництво дельти більше не буде: земснаряд кидає грунт на мілководдя на глибину 5-6 метрів, він несеться домінуючими течіями, коса стрімко зростає і перекриває вхід у гирло Східне. Відтак мілководні гирла відімруть, усюди буде очерет, а канал перетвориться на дренажну канаву».
...Уже зовсім незабаром цієї коси, на якій зараз стою, не буде. Тисячі білосніжних птахів, що здіймаються над нами у небо, муситимуть кудись діватися. І що їх чекає, не знає ніхто. А поки що ці беззахисні птахи вкривають своєю сніжною «вдяганкою» усю косу, а за кілька кілометрів, на фоні пташиного царства, німецький земснаряд копає заповідне дно.
«Нарешті ми почали робити те, що повинні були зробити: розчистити гирло Дунаю і зробити суднохідним Дунай. Ми ж несемо колосальні втрати, тому що не користуємося цим водним шляхом, а йдемо через Румунію. І я впевнений, що десь до вересня місяця обов'язково і цей проект буде реалізовано. Так що це — прямий вклад наших передових галузей, особливо транспорту, в розвиток економіки України».
Проектна вартість каналу через центр Дунайського заповідника — 30 мільйонів доларів, тоді як альтернативні проекти дорожчі мінімум у п'ять разів. Канал забезпечить перемикання майже на 60 відсотків дунайського вантажопотоку в українську дельту Дунаю, тоді як зараз вантажопотік складає всього 2 відсотки. На сьогодні монополістом у сфері надання транспортних шляхів для суден через дельту Дунаю виступає Румунія.
Більш як двадцять років триває екологічна сага про забруднення території на кордоні Молдови (Сороки) й України (Цекинівка, Ямпільський район ) через річку Дністер. І весь цей час — лише перемовини, передмови й постскриптуми. А тим часом зношена труба промислових відходів завдовжки 6,2 км через Дністер продовжує забруднювати басейн річки як на території Вінниччини, так і нижче за течією — в Одеській області. >>
Найчастіше ущерть переповнені сміттєві звалища в Україні гниють десятиліттями через відсутність коштів на їх впорядкування. Але в Люботині, де полігон твердих побутових відходів (ТПВ) скоро дійде до будинків містян, сталася нетипова як для вітчизняних реалій історія. >>
У нашому світі мешкає приблизно 40-45 тисяч видів павуків, а їхня кількість така велика, що кожна людина на відстані п’яти метрів біля себе знайде цю істоту. Науковці вивчають унікальні властивості павутини та, ґрунтуючись на дослідженнях, розробляють надміцні волокна чи біоматеріал, на якому зможуть вирощувати людську шкіру. >>
Перший фестиваль шкільних лісництв відбувся на Черкащині. Участь у ньому взяли десять команд, по одній від кожного лісгоспу. Під час фестивалю школярі, а всі команди прибули у спеціальній формі, придбаній лісництвами, наввипередки демонстрували свою любов та шану до лісу. >>
Пожежі торф’яників були однією з головних тем упродовж тривалого часу для значної частини українців. Благо, забруднене повітря, яке перевищувало навіть у деяких районах столиці норму в 6 разів (зрозуміло, у навколокиївських епіцентрах загорань ситуація була ще гіршою), почало приходити в норму. >>
