Монастир у Вардзiа. (Фото автора.)
Що потрібно людині для щастя наприкінці червня, особливо якщо цю людину привчили відпочивати в Ялті? Опинитися на батумському пляжі, де до найближчого відпочиваючого — метрів тридцять, на гальці немає пластикових пляшок і битого скла, з динаміків не лунає «Владимирский централ», юним білошкірим грузинкам навіть на думку не спадає цмулити пиво просто з пляшки, а трохи далі п'ятеро хлопців ледь за двадцять граються з пістолетом Макарова — клацають курком по уявних морських цілях. Пістолет не заряджений, місцева служба безпеки поєднує службу з відпочинком — але про всяк випадок я обходжу їх стороною. Не дай Боже, дізнаються, що я з України, — доведеться до ранку пити з ними вино і слухати безкінечні оповідки з новітньої історії Грузії.
За сто метрів від пляжу — височенне чортове колесо, з нього, як на долоні, видно це найохайніше на сьогодні місто Грузії, а зовсім поруч — корпуси університету, що став епіцентром мирного руху спротиву, який за кілька днів повалив дванадцятирічну диктатуру клану Абашидзе, що здавалася вічною.
Аджарська автономія — автономія для грузинів у Грузії — є творiнням Московського договору 1921 року між Росією та Туреччиною. З трьох незалежних закавказьких держав Грузія, член Ліги Націй, впала під ударами російських та турецьких військ останньою. Москва поділилась з урядом Кемаля Ататюрка величезними вірменськими та грузинськими територіями, що входили до складу царської Росії, а потім — незалежних Вірменії та Грузії, і створила три автономні утворення — Аджарію в Грузії, вірменські Нахічевань та Нагірний Карабах в Азербайджані.
У буремні дев'яності життя в Аджарії вигідно відрізнялося від ситуації на решті території країни — війна обійшла її стороною, а доходи населення були принаймні вдвічі вищими, ніж деінде. Економічне благополуччя грунтувалося на двох китах — Батумський порт і митниця в Сарпі, на турецькому кордоні. На південній околиці Батумі нам показали будинок начальника митниці — чотириповерховий, з двома баштами, по-грузинськи оригінальний і по-європейськи модерний. Тепер там готель. Начальник митниці перебуває під слідством і тому був змушений змінити місце проживання. Інша друзка режиму Аслана Абашидзе — «Порше» його племінниці — ми побачили на проспекті Руставелі, біля Оперного театру. Син Аслана Георгій, який був мером Батумі, кілька років тому пересів з «Порше» на «Ламборжині». Оскільки місто маленьке і розігнатися ніде, 27-річний мер ганяв на своєму авто по злітній смузі батумського аеропорту. «Ламборжині» відправився до Москви разом з хазяїном, залишивши по собі два широченних запасних колеса в гаражі місцевого КДБ. Три «Хаммери» Георгія не встигли евакуювати — їх повернули з турецького кордону. Тепер на них їздить грузинський спецназ.
Полювання, як його називає грузинська преса, за кланом Абашидзе триває — в день нашого перебування в Батумі була доставлена на допит в прокуратуру дочка Аслана Діана, яка прибула з Італії на роковини смерті матері. На її ім'я зареєстровано кілька фірм, яким інкримінують несплату 22 мільйонів доларів податків.
Попри вищий, ніж в інших регіонах Грузії, рівень життя за Абашидзе, мені не вдалося помітити в Аджарії ознак ностальгії за минулим. Адже не все в Грузії вирішують гроші.
Каменем спотикання лишається 12-та російська військова база, розташована на південь від Батумі, за пару кілометрів від римської фортеці Гоніо, в стінах якої поховано євангеліста Матфея. Коли ми їхали до фортеці, росіяни саме готувалися до стрільб — солдат хворостиною виганяв через дірки в паркані з території полігону меланхолійних грузинських корів. Російський військовий об'єкт не справляє враження фактора стабільності і тим більше економічного благополуччя в регіоні — розташована на п'ять кілометрів південніше, в Сарпі, частина грузинських прикордонників виглядає набагато привабливіше.
Російський будинок офіцерів поруч з батумським базаром узагалі здається руїною у порівнянні з охайними будівлями міністерств, банків, готелів, а також з маленькими палацами без жодних розпізнавальних знаків — певно, приватними володіннями. На площі кілометр на кілометр — католицька й вірменська церкви, грузинський православний храм неоготичних форм, мечеть, синагога. Неокласичний художній музей вражає не лише творами Піросмані, Тоїдзе, Айвазовського, Ахвледіані та французькою романтичною скульптурою ХІХ ст., але насамперед дивовижною цілісністю цього еклектичного зібрання і смаком в усьому — від сходів до стелі.
Інша російська військова база — 62-га — розташована в Ахалкалакі, неформальній столиці регіону Самцхе-Джавахеті, де вірмени складають від половини (Ахалцихський район) до понад 90 відсотків (Ахалкалакський район) населення. Саме тут знаходиться перлина грузинської середньовічної архітектури — тринадцятиповерхове печерне місто Вардзіа, побудоване впродовж 20 років правління цариці Тамари (1184—1203 рр.). Дорога на Вардзіа біжить уздовж Мткварі, через кожні 5—10 км у шаховому порядку — на лівому та правому березі — височіють фортеці. Найвеличніша з них — Хертвісі, зведена в Х—ХІV ст. На цій дорозі лежать села Руставі та Тмогві — батьківщина двох класиків грузинської середньовічної літератури, Шота Руставелі та автора пречудового любовного роману «Вісраміані» Саргіса Тмогвелі.
Ці землі опинилися в руках османів у 1578 році і, на відміну від інших окупованих територій, не мали автономії. Грузинське населення, зберігши мову, економічними важелями було навернуте до ісламу, тож коли за Адріанопольським мирним договором 1828 р. 10 з 28 санджаків Ахалцихського пашалику відійшли до Росії, край знелюднів — «за переписом 1832 р. в усій цій щойно приєднаній країні лишилось не більше 50000 мешканців обох статей», пише видатний грузинський історик минулого століття Іване Джавахішвілі. «У той час Карський та Арзрумський пашалики Османської Імперії залишали тамтешні вірмени, які оселилися в Грузії. Російський уряд прийняв їх під захист ... за 6 років прибули 90000 вірменських біженців... У 1828 р. населення Ахалцихе було винятково грузинським ... у 1832 р. більшість грузинів уже замінили вірмени, і грузини-мусульмани були лише на другому місці».
Місцеві вірмени зберігають тісні зв'язки з історичною батьківщиною і мають хоч і не офіційну, але цілком реальну автономію. У краї гуляє чимало зброї, включно з бронетранспортерами — єреванські вірмени не приховували, що цю зброю отримали від російської армії, і добре усвідомлюють її призначення — мати важіль дестабілізації ситуації в регіоні, аби тримати Тбілісі на короткому повідку. Проте Грузія лишається єдиною ниточкою, що єднає Вірменію з рештою світу — адже кордони з Азербайджаном та Туреччиною блоковані, тому Вірменія об'єктивно зацікавлена мати добрі стосунки з північною сусідкою. Для цього є непоганий фундамент — дві тисячі літ сусідства цих народів, які в історичному минулому зазвичай були союзниками, і непорозуміння між ними частіше мали характер культурного суперництва, ніж ворожнечі.
Ми не були в Абхазії, але її рани помітні скрізь: у Тбілісі, Батумі, Цхалтубо, в Боржомі — по всій країні найбільші готелі вже десять років надають притулок 250 тисячам біженців. У Музеї бойової слави в Кутаїсі є скромний стенд з прізвищами десятків мешканців міста, що назавжди залишились на тій війні, та зворушливими фотографіями з місця подій: море, пляж, сонце — і смерть.
Біженцем з-під гумісти був перший грузин, з яким ми їхали від Тбілісі до Кутаїсі. Він перший сказав фразу, яку ми потім чули від різних людей щодня: українці — наші браття. Це не пусті слова. В Грузії добре пам'ятають українських добровольців з експедиційного батальйону «Арго». Наш кутаїський гід Джемалі Сірбіладзе, кінооператор за фахом, який пройшов ту війну з автоматом в одній руці і фотоапаратом в іншій, назвав цифру, від якої стає моторошно — за його словами, із 130 бійців «Арго» додому повернулися 23. Основні втрати припали на останні дні війни, коли режим Шеварднадзе провадив таємні переговори про здачу Абхазії: українці отримали наказ захопити плацдарм на північному березі Кодорі — й утримували його в очікуванні головних сил, які так і не прийшли. Українці воювали не лише в складі «Арго»: чимало місцевих українців захищали свою землю в лавах грузинської армії. Одним з кращих артилеристів тієї кампанії був командир гаубичної батареї з нехитрим прізвищем Карпенко — він повернувся неушкодженим, але про його нинішню долю нам нічого не відомо. Водій, який віз нас до Вардзіа, — біженець з-під Очамчири — розповідав, як українські вертолiтники евакуювали під вогнем біженців iз Сухумі. Вони врятували сотні життів — це не казки, це реальність. Здається, бути українцем у Грузії почесніше, ніж в Україні.
Паралелей між Україною і Грузією так багато, що вони заслуговують на окрему грунтовну розвідку. Корені їх сягають часів київського князя Ізяслава, а сьогодення — це колишній київський студент, президент Грузії Михаїл Саакашвілі. Переміни, що сталися за півроку після падіння режиму Шеварднадзе, вражають. Грузини кажуть, що в країні тринадцять років нічого не будувалося. Зараз оновлюють дороги, що поєднують Тбілісі з Батумі й Поті на заході, із Садахло на сході, з Ахалцихе на півдні. Центр Тбілісі знову перетворюється на музей просто неба, з відновленими кварталами XVIII століття. Ми майже не бачили людей, які скиглили б і нарікали на долю — це не в грузинському характері. Тому ми залишали Грузію з відчуттям обережного оптимізму. Грузинське вітання — «Гамарджобат!» — це побажання не здоров'я, а перемоги. Така вже в них історія. Ми бажаємо Грузії перемоги — не зброї, а розуму. Десять років для цього народу — мить. Грузин здатен творити вічне, навіть коли будинок його палає — вісімдесятирічний колишній головний декоратор Тбілісі в переповненому біженцями Цхалтубо створив цілий парк живих скульптур з плюща, не отримуючи за це ні копійки. В України могли б спитати — навіщо? В Грузії це ясно без слів. Цей народ має підстави з надією дивитись у майбутнє.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
