Мінімальні можливості багатого вибору

      Старт виборчої кампанії, як і очікувалося, видався бурхливим. У перший же день громадяни отримали практично повний комплект претендентів на президентську посаду і відповіді, хоча й не остаточні, на деякі важливі питання. Із семи дійсно рейтингових українських політиків, тобто тих, хто має власний електорат, п’ятеро вже вступили в боротьбу. Семеро — це Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Леонід Кучма, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Юлія Тимошенко і Наталія Вітренко.

      Відмова Юлії Тимошенко від участі у виборах та її підтримка Віктора Ющенка були передбачувані і засвідчили здатність демократичної опозиції до об’єднання. Леонід Кучма, хоча й може тримати паузу до 27 липня, за розкладом Центрвиборчкому змагатися, схоже, не збирається. Чи означає це, що він ставить на перемогу Януковича? Кучмине привітання з’їзду Партії регіонів, де висувався «єдиний кандидат від влади», виглядає не надто переконливо. Вже перші обережні спроби Прем’єр-міністра дещо відсторонитися від Президента так само можуть викликати негативну реакцію гаранта.

      Поки що Леонід Кучма діє, як і належить Президентові, котрий не балотується, але має проблеми із забезпеченням належного проведення виборів. Для прискіпливих зарубіжних партнерів — запевнення, для власних потреб — перестановка кадрів і консультації з Москвою. Принаймні він зробив великий крок уперед від песимістичних і безпорадних тверджень, що вибори будуть як ніколи брудними і що країні загрожує дестабілізація. Він закликав органи державної влади, кандидатів у президенти та виборців забезпечити проведення відповідальних, чесних та прозорих виборів, зазначивши, що досі «на регіональному тлі Україна служила зразком» відповідального ведення кампанії та мирної передачі влади.

      Слід, однак, спростувати твердження стосовно «зразка». Перехід влади від Леоніда Кравчука до Леоніда Кучми практично нічого в державі не змінював, залишаючи привілеї тої самої частки еліти. Мінімальна ротація чиновництва — ось і вся драма 1994 року. Але другий Президент за десять років створив ситуацію, коли, по-перше, зміни необхідні, по-друге — вони неодмінно будуть важкими. Якщо кількома словами, це пов’язано з накопиченням несправедливостей і суперечок та з браком надійних цивілізованих механізмів їх усунення. Детальніше — в країні не створено нормативної бази, незалежної та авторитетної судової системи, не склалася сучасна правова культура, не утвердилося верховенство права. Владі все вищезазначене було досі зайвим. Фактично, «свій Президент» і відповідний контроль над силовими структурами і контролюючими органами був єдиним засобом забезпечення інтересів користувачів влади. Тепер, відчуваючи загрозу втрати свого гаранта, вони закликають до збереження стабільності, спадковості, проти «революційних змін».

      Леонід Кучма особисто найбільше потерпає від того, що гальмував розвиток правової та політичної системи, становлення громадянського суспільства, політичної культури європейського гатунку. Тепер він потребує гарантій для себе і не вважає за можливе покластися на закон. Йому потрібен гарант — «свій Президент»; він робить ставку не на визнання суспільством правомірності своїх дій, а на збереження такої самої політичної практики, на тлі якої будь-які звинувачення на його адресу виглядали б слабко обгрунтованими чи, щонайменше, безперспективними.

      Дії чинного Президента варті особливої уваги, адже він найближчими тижнями слугуватиме основним барометром зміни політичної ситуації. За місяць коло кандидатів остаточно сформується і його статус та реальне положення в політиці принципово зміняться. Його політична вага, можливості впливати на перебіг подій і обирати тактику поведінки на фініші каденції залежатимуть вже не стільки від нього, скільки від його оточення. Основні політичні гравці швидко звільнятимуться з-під його впливу, а сама розстановка сил набуде нової конфігурації та динаміки.

      Така перспектива містить як шанси, так і ризики для оздоровлення політичної ситуації. Перспективи пов’язані, зокрема, з можливим відвоюванням Верховною Радою вже у вересні самостійнішої ролі. Таку можливість можемо прочитати між рядками у виступі Володимира Литвина під час закриття сесії парламенту 2 липня. Більша незалежність, безумовно, піде на користь тим депутатам та їхнім об'єднанням, які свого часу були силоміць загнані у більшість. Нарешті, оригінальнішою та виразною має стати позиція низки політиків, котрі вже зараз не погоджуються виконувати допоміжні функції у великій грі кланових угруповань. Це може створити більш прийнятне тло для ведення політичної боротьби, окреслити певний вакуум навколо тих сил, які не мають внутрішніх обмежень щодо застосування брудних технологій. Натомість дуже ризикує своїм іміджем і перспективою самостійного політика Сергій Тигіпко, який погодився очолити виборчий штаб Януковича.

      Як ставитися до заклику Партії регіонів «до збереження коректності і толерантності протягом усього виборчого процесу»? Чи може ця основна сила, на яку спирається Віктор Янукович, сама повернутися у рамки коректності. Чи має вона досвід ведення чесної публічної боротьби, дотримання демократичних норм? Чи є корінні землі регіоналів, — Донеччина, де їм належить уся повнота влади, зоною переважного розвитку демократії? На ці питання важко дати ствердну відповідь.

      Проте існує проблема ще складніша. Найближчим часом має з’ясуватися, чи буде єдиний кандидат від влади достатньо самостійним, чи керуватиме він власною виборчою кампанією? Адже він особисто має визначати ціну, яку він може заплатити за перемогу, щоб потім можна було б нею скористатися. Чи буде процес використання влади в боротьбі за владу контрольованим? На якій меті зупиняться Президент і керівник його Адміністрації, чи зможуть порозумітися між собою Кучма, Янукович і Медведчук і чого коштуватиме країні таке порозуміння з одного боку і його брак — з іншого?

      Про особливе значення майбутніх виборів сказано вже все, що можливо. Більшість експертів згодна з тим, що країна необхідність змін відчуває досить глибоко. Проте наскільки готові зробити вибір наші громадяни, чи розберуться вони з цьогорічним політичним пасьянсом? Реальною є альтернатива: збереження в принципових рисах існуючого стану в політиці та економіці й здійснення реформ європейського зразка. Наш електорат структурований у більш складний і не зовсім раціональний спосіб.

      По-перше, 30 відсотків виборців не мають конструктивної позиції, тобто проголосували б проти всіх, не збираються йти на вибори або все ще не визначилися, а отже, не дуже переймаються драматичністю ситуації. Поза виборчим процесом опиниться абсолютна більшість тих наших співгромадян, які перебуватимуть за кордоном на заробітках, сьогодні вони не потрапляють до сфери уваги соціологів, що складають рейтинги. Крім того, значна частина тих, хто визначився з вибором, зробила це, відсіявши тих, хто є для неї неприйнятними, а вже потім, інколи за збігом обставин, зупиняючись на певній кандидатурі. Узагальнене погане ставлення до влади інколи може стати на заваді її оновленню.

      По-друге, до 20 відсотків громадян все ще готові підтримувати лівих, які не мають реалістичної програми розвитку країни. Не буду виступати проти права кожного мати власні переконання, але логіка історичного розвитку є жорсткою. І Петро Симоненко, і Наталя Вітренко беруть участь у розподілі влади та впливу, вони також певною мірою відбивають настрої значної частини електорату. Але вони не здатні захищати інтереси тих, хто за них голосує. Адже ці інтереси в тому вигляді, в якому їх презентують радикальна ліва пропаганда, концентруються поза суспільною реальністю. Вони просто не можуть бути забезпечені знайомими цим лідерам засобами. Їхня підтримка — марна справа. Значна частина громадян виявляється не представленою реальними політиками на президентських виборах. При цьому їх голоси, віддані за зміни, які не є можливими, можуть опинитися на шальках терезів тих, хто не бажає змін узагалі.

      Прикро, але вибори, схоже, загальмують становлення СПУ Олександра Мороза як лівої партії європейського зразка. Так само все ще не склалося умов для їх більшого впливу на симпатиків комуністів та прогресивних соціалістів і виведення їх у сучасне цивілізоване ідейно-політичне поле. Звинувачений керівництвом КПУ у зайвій соціал-демократизації, Олександр Мороз насправді зробив в останні дні кілька кроків назад, зважаючи на консерватизм значної частини своїх виборців. Він проголосив намір не агітувати ані проти влади, ані проти своїх конкурентів. А тільки боротися «за» тих, хто хоче «твердої і чесної влади». Але його готовність разом із правою опозицією реально контролювати владу і домагатися чесних виборів не є очевидною. Не виключено, що матимемо ситуацію, коли багатоманітність вибору заважатиме виокремити головне і не помилитися у виборі.

Олександр ДЕРГАЧОВ,

політолог, головний редактор видання «Прозора політика».