Жителька Черкас Віра Іванова iз сином Дмитром біля черкаського будинку правосуддя. Фото Миколи КАРНАРУКА.
«Шановна редакціє! До вас звертається жителька Черкас Віра Іванова. На мого 27–річного сина Дмитра завели сфальсифіковану адміністративну, а потім і кримінальну справу в тому, що 5 травня 2011 року він «замінував» обласне управління міліції. І щоб вибити зізнання, його схопили на вулиці та доставили в Придніпровський райвідділ міліції. Його катували електротоком, протигазом, били кийками та пластиковими пляшками. Син не винний, а його змушують узяти провину на себе. Допоможіть, я не хочу, аби скалічили йому долю, у нього ж п’ятирічна донька».
«Я казала міліціонерам, що мій син не в тому віці, аби так жартувати й дзвонити про замінування. Це ж серйозні речі!» — розповідає «Україні молодій» Віра Іванівна.
У невинності свого сина вона абсолютно переконана. Бо коли в міліцію поступив анонімний дзвінок про замінування, Дмитро був на її очах увесь день.
Зранку, уточнює пані Віра, син їздив на черкаський завод «Аврора», куди збирався влаштовуватися на роботу. А потім у поліклініці, де вона працює медсестрою, проходив медкомісію. Увечері ж, коли у міліції зафіксували дзвінок про замінування з таксофона біля магазину «Абсолют», який розташований неподалік їхньої багатоповерхівки, Дмитро був удома і нікуди, каже крізь сльози жінка, з квартири не виходив.
Це підтверджує й сусідка Іванових — пані Олена, котра о 20.30 була у їхній квартирі: «Віра працює медсестрою, тож увечері я напросилася до неї на консультацію. Була там приблизно годину. Віра готувала їжу, а її сини заглядали на кухню й допитувалися, коли ж буде вечеря».
А через три дні Дмитра Іванова заарештували. Того ранку він пішов iз друзями допомогти знайомому «афганцю» скопати город, який міститься неподалік їхнього будинку. Тим часом додому до Віри Іванівни приїхав знайомий міліціонер і пояснив, що треба, аби її син у райвідділі подивився якісь фотографії, а тоді буде вільним. Тож Дмитра забрали просто з городу.
«У райвідділі мене завели у кабінет на третьому поверсі. Посадили на стілець і наручниками пристебнули до нього мою руку. Запитав, навіщо привезли, кажуть, сам знаєш», — пригадує пережите Дмитро. Він стверджує, що один із правоохоронців кілька разів ударив його в груди, від чого він разом зi стільцем звалився на підлогу. Але, наголошує, його й далі били та запитували, де він був 5 травня о 21.10.
Коли пояснив, що був удома, тоді, каже, йому одягли на голову червоний пакет і почали крутити, наче дзигу, а після різко штовхнули. Тож він упав животом на стіл.
«Мені зв’язали ноги в колінах і протягнули мотузку через наручники, тож я опинився в позі «ластівки», — веде далі Дмитро.
Він розповідає, що правоохоронці й далі допитувалися, куди він дзвонив 5 травня, а він не розумів, про який дзвінок ідеться, і доводив, що в той день iз 16.00 і до 9.00 ранку наступного дня не виходив iз дому ні на хвилину.
Клявся, що все це можуть підтвердити його мати, рідний брат Іван та сусідка, але ніхто не хотів цього чути, і тортури продовжили. «На моє обличчя наділи протигаз, а на п’ятки наклали металеві пластини. Один міліціонер перекривав шланг iз киснем, інший сидів біля розетки й регулював напругу, збільшуючи або зменшуючи її», — запевняє Дмитро. І додає, його били кийками по чому попало — попадало по грудях, плечах, руках, навіть по вухах та потилиці.
«Коли попросив повітря, сказали: «Дихай», — і засунули шланг протигаза в банку з хлором, від чого я втратив свідомість.Опритомнiв від холодної води і свіжого повітря. А мене знову допитують, чи дзвонив на «102» і що казав?» — розповідає Дмитро Іванов.
Хлопець укотре повторював, що був удома й нікуди не дзвонив. Тоді на нього натягли протигаз, на серце, руки та ноги наклали електроди й увiмкнули напругу. Каже, йому диктували текст, який він мав повторити на диктофон. Відразу не вийшло, бо від болю плутав слова. Тож електроди переклали під пахви і на сідниці, включали напругу, били кийками, перекривали повітря.
«Коли вибився з сил, вклали в руки трубку від таксофона, і я промовив на диктофон: «У приміщенні бомба, тікайте!» — пригадує Дмитро. І додає, після цих екзекуцій його перевели в інший кабінет. Там він змушений був написати явку з повинною. Каже, був настільки шокований, що не читав того, що насправді підписував.
«Коли з райвідділу мені подзвонив оперативник і повідомив, що мій син зізнався у замінуванні, а його відбитки пальців збiглися з тими, які були на телефонній трубці вуличного таксофона, то в мене виникають зустрічні запитання — навіщо було влаштовувати звірячі тортури, якщо є докази, тобто відбитки пальців на тій самій слухавці», — каже Віра Іванівна.
Вона також дивується, навіщо було фальсифікувати протокол затримання її сина по вулиці Гоголя, 555 о 18.00 8 травня, коли він у цей час уже знаходився у райвідділі ще з 13.30, і цьому, наголошує пані Віра, є чимало свідків, котрі разом із її Дмитром скопували город «афганцю».
За словами самого Дмитра, у райвідділі міліції він пробув дві доби. Потім його без адвоката повезли до Придніпровського райсуду, який присудив молодому чоловікові п’ять діб адміністративного арешту. А після обіду того ж дня вже в райвідділі його завели у кабінет, де знаходилися три оперативники, оператор та журналіст.
«На запитання журналіста про дзвінок я відповів, що нікуди не дзвонив. Тоді камеру виключили і мене кілька разів ударили по тулубу в присутності всіх, хто там був. Ще й попередили, що «поведуть на електроди». Тоді на камеру я змушений був сказати все, чого вони вимагали», — зізнається Дмитро. Він каже, що після того п’ять годин його тримали в автомобілі на території райвідділу, оскільки без медогляду його не приймали у спецприйомник.
Опіки на тілі сина мати побачила вже в суді й запитала його, звідки вони. «Діма відповів, що його катували напругою. Зізнався, що після таких тортур людина здатна підписати навіть те, що рідну матір убила», — говорить Віра Іванівна.
Жінка таки добилася, аби сину провели судмедекспертизу. Але, каже, його обстежили тільки через вісім діб після побоїв, тож експерти змогли «побачити» на його тілі лише легкі побої.
Віра Іванова зазначає, що після всього побаченого на тілі сина вона звернулася зі скаргами на протиправні дії працівників міліції до УМВС у Черкаській області, в прокуратуру Черкас та області. Але звідусіль отримала відписки, що після проведених перевірок щодо дій працівників міліції нічого з написаного нею не підтвердилося.
«У порушенні кримінальної справи відмовлено, бо протиправних дій iз боку міліціонерів не було встановлено», — пояснює черкаський прокурор Олександр Бицюк.
Суд над «терористом» Івановим відбувся тільки нещодавно. Віра Іванова каже, що справу її сина навмисне затягували, бо, підозрює, слідство старанно шукало докази, які б зробили її невинного сина терористом.
Вироком Соснівського районного суду Дмитра Іванова визнано винним у «замінуванні» обласної міліції, за що йому призначили покарання — місяць і 10 днів позбавлення волі. Цей термін Дмитро Іванов відбув у слідчому ізоляторі, поки йшло розслідування справи. Але родина не згодна з таким вердиктом Феміди.
«Після такого вироку мій син цілий рік має «носити» цю судимість і не має права виїжджати з міста. Така стаття — пожиттєва, судимість не погашується!» — обурюється Віра Іванівна.
«Суддя не взяла до уваги не лише свідчення сусідки, а й понятого, однокласника слідчого, який завершував кримінальну справу. Він каже, що ніякої участі в обстеженні трубки таксофона не брав. Він дав судді свій підпис, то він починається з літери «А», а не з «С», як є у протоколі», — додає адвокат Дмитра Іванова Ігор Хмельницький. І додає, що «навіть неозброєним оком видно, що то підпис іншої людини».
Окрім того, інший понятий, сусід того ж таки слідчого, не може пригадати ні прізвище та ім’я слідчого, ні кабінету, ні хто там ще був присутній. Таке безпам’ятство, наголошує адвокат Хмельницький, теж насторожує. Тому, каже він, «якщо треба буде, то навіть звернемося до Європейського суду».
Віра Іванова вкотре наголошує: її родина не згодна з тим, що їхнього сина зробили терористом, тому вони вже подали скаргу в Апеляційний суд, розгляд справи в якому відбудеться у середині січня наступного року.
До того ж, підкреслює мати, на її звернення з Генпрокуратури України в прокуратуру Черкаської області прийшла вказівка почати перевірку щодо правомірності дій співробітників міліції і цим уже займаються працівники Черкаської міської прокуратури, а в райвідділі відбулося відтворення подій травня 2011 року.
«Мій син не винен, він не заслужив того, що з ним сталося. І ми не будемо з цим миритися!» — підсумовує Віра Іванова.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
